Що утримує людину в руйнівних стосунках?

“Я хочу піти, але не можу”. Цю фразу я чую доволі часто. Зазвичай за нею стоїть сильна внутрішня втома, розгубленість, тривога і відчуття, що ти знову влипла.

Людина може бачити, що ці стосунки вже майже не приносять спокою, радості, близькості чи відчуття піднесення. Натомість у них стає все більше напруги, приниження, очікування, страху, внутрішнього виснаження. І все одно людина продовжує в них залишатися або знову й знову повертатися.

Це виглядає дивно й неадекватно, особливо для близького оточення.

Коли я запитую клієнтку, що відбувається всередині в той момент, коли наприклад приходить повідомлення від цієї людини або виникає загроза втратити зв’язок із нею, відповіді чомусь виявляються не про кохання і не про самі ці стосунки.

Хтось каже: у мене всередині все завмирає, серце ніби падає кудись униз. Хтось, що з’являється холод у тілі та відчуття, що потрібно відповісти негайно, інакше станеться щось непоправне.

І тоді за цим ми знаходимо дуже глибинний страх: якщо цей зв’язок зараз обірветься, я залишуся зовсім одна. Назавжди. Наче мене не буде. Наче я зникну.

У такі моменти стає зрозуміло: реакція людини пов’язана не лише з тим, що відбувається прямо зараз. За нею стоїть стійке емоційне знання, сформоване задовго до цих стосунків, про те, що втрата зв’язку переживається як щось грандіозно небезпечне і нестерпне.

У когерентній терапії такі патерни розглядаються як прояв раннього емоційного научіння. Колись психіка засвоїла певну емоційну істину про те, що потрібно робити, щоб вижити, і відповідно сформувався стійкий механізм адаптації до небезпечного середовища.

І поки ця емоційна схема продовжує переживатися як життєво необхідна, людина може багато чого розуміти про свої стосунки, про свого партнера, і все одно не мати сили з них вийти.

Для дитини втрата емоційного контакту має зовсім не те саме значення, що для дорослого. Тому психіка дуже рано створює несвідомі способи утримувати зв’язок: підлаштовуватися, терпіти, не відпускати, швидко відновлювати контакт після відторгнення.

У дорослих стосунках ця схема починає вмикатися автоматично. Саме тому одного знання недостатньо, щоб піти.

Робота в когерентній терапії не передбачає боротьби із собою. У центрі уваги перебуває сама емоційна схема: що саме робить цей зв’язок настільки значущим і чому його втрата переживається як нестерпне страждання?

Коли схема стає доступною не лише для розуміння, а й як живе емоційне переживання, і людина стикається з досвідом, який починає їй суперечити, реакція змінюється на тому ж рівні, на якому раніше автоматично виникав страх.

У результаті людина починає помічати, що колишні автоматичні реакції більше не виникають так, як раніше. Повідомлення та дзвінки вже не викликають бурхливої реакції в тілі, не з’являється страх і тривога через можливу втрату контакту, не народжується бажання повернутися й терміново все відновити після сварки. Симптом поступово перестає відтворюватися, а потреба негайно повернути цю близькість більше не відчувається критично важливою для виживання.