Зневіра в любові. Причини

Gotye - Somebody That I Used To Know (feat. Kimbra) – 2,5 млрд. переглядів за 14 років! Чверть людства! Вперше бачу таке. Неймовірно популярна пісня.... Завдяки чому пісня сподобалась такій кількості людей? Відповідь очевидна – стільки людей зазнало нещасть в коханні. But that was love, and it's an ache I still remember... Та попри цей пекучій біль багато хто вважає, що "Любов приходить і йде коли хоче", "Неможливо навчитись любити"…

1956 рік.

Філософ і психолог Еріх Фром видає своє «Мистецтво любити» (The Art of Loving).

Книжка ще в ті часи стала світовим бестселером.

І залишається ним досі.

Видають і читають цю книжку і в Україні.

Але.

В розмові з українцями дізнаєшся, що мало хто вірять в «мистецтво любити».

«Якщо можна навчитись любити, то це буде несправжня любов. Обман».

Не працює в наших краях мистецтво любити, ох не працює!

Маю право твердити це, бо вже 20 років спостерігаю за нашим суспільством.

А в західних країнах мистецтво працює.

І мистецтво любити, і багато інших мистецтв.

Овідій ще на початку нашої ери написав Ars Amatoria:

«Хто з-поміж римлян ще й досі не чув про мистецтво кохання,
Хай, прочитавши цей твір, буде в коханні митцем».

В ЧОМУ ЗАКОВИКА?

Хто з нас не чув фрази «любов приходить сама»?

Ось це заковика.

В наших краях панує переконання, що «кохання приходить саме, і тікає саме».

Нас не питає.

Як доля.

Як війна.

«Доля від нас не залежить.

То ми залежимо від долі.

І як вже судилось нам, то так і буде!

Нічого не вдієш.

Любитимеш козла.

Або взагалі залишишся без любові.

Купиш собачку».

Сумно.

Дуже сумно.

МИСТЕЦТВО ЛЮБИТИ

Всі знають, що слово «мистецтво» позначає творчу діяльність, яка потребує майстерності, великого вміння, а також природного обдарування.

Завдяки мистецтву людина створює те, чого не було в природі.

В природі є звуки, але нема музики, людської музики.

В природі є краса, але нема картин Ван Гога чи Ботічеллі.

В природі є хутро тварин, але нема кожуха для людини.

Що вдієш – людина не може жити голою.

Їй треба творити те, чого досі не існувало.

Той же одяг.

І не просто будь-який.

А гарний.

Навіть вишуканий.

І ми цінуємо гарний одяг.

Хто б з нас, якби міг, не носив весь час найкраще вбрання?

Але коли заходить мова про мистецтво любити, язик застигає в роті.

Деякі вважають:

«Людина не створює любов.

Любов – річ природна.

Сама народжується, сама вмирає.

Людина не може створити любов, бо вона вже існує!

А якщо наважиться, то це буде не любов, а підробка.

Якщо хтось каже, що ″вміє любити‶, то він взагалі не любить.

Якщо він ″вміє любити‶, то будь-коли, щойно заманеться, може й розлюбити.

Довіряти йому неможливо.

Це маніпулятор.

Стрілу любові забив, стрілу любові вийняв».

Отже, справжня любов створена природою, а любов, створена людиною, – облуда.

«СУКА-ЛЮБОВ»*

* Фільм Алехандро Іньярріту, 2000.

Здається, не було жодного дня в історії людства без війни чи сварки.

Але облишимо конфлікти.

Є шлюби.

Мільярди шлюбів.

Та більшість шлюбів або закінчується розлученням, або стає нещасливою!!!

Чому так?

Чому так, якщо любов приходить, хоч і сама?

Куди вона зникає?

Чому?!

Я ставив це питання багатьом людям.

Зазвичай вони кажуть, що так відбувається, бо «люди або не хочуть любити, або їм нема кого любити».

Цікавий, дивний парадокс.

Любов є.

Її створює природа.

Але багато людей не люблять.

«Сука-любов» якась!

А може природи недостатньо, щоб ми любили?

Я думаю як Фром: всі хочуть любити, але не всі вміють.

Природа створює любов, так.

Але ця любов приходить й уходить.

Треба ще щось, щоб наша любов не була такою короткочасною.

Тому-то й виникають ідеї про «мистецтво любити».

Завдяки мистецтву люди створюють те, чого нема в природі, але без чого вони не можуть чи не хочуть жити.

То в природі нема любові?

Є.

Тут мій погляд містичний – зразу це зазначу.

Я вважаю, що любов існує незалежно від людини – до і після її буття.

Людина її не створює, так.

Вона є в світі весь час, постійно і поруч.

І чекає нас.

І її там цілий океан.

Всім вистачить.

Але.

Наш погляд на любов завузький.

Наприклад, чимало чоловіків переконані, що з жінками треба лише сексити.

Секс – чудова частина любові, але хіба ж вся?

МОЯ ФІЛОСОФІЯ І ПСИХОЛОГІЯ ЛЮБОВІ. ПОЧАТОК

В природі існує любов.

Людина її не створює.

Природа обдаровує людей здатністю любити.

Щоб люди творили любов між собою.

Цей талант можна розвивати.

І тоді любов народжується, росте, триває.

А можна не розвивати.

Тоді є та історія світу, якої навчають в школі наших дітей – бідність, безкінечні конфлікти, війни, тортури, горе, хвороби, смерть…

Тому-то я думаю, що природної любові людям замало.

Цю любов люди швидко витрачають та далі вже не люблять.

Хочуть та не можуть!

Це трагедія.

"Всі закохані присягаються виконати більше, ніж можуть, і не виконують навіть можливого" – Шекспір.

Тому я пропоную інший парадокс.

Теж дивний.

Людина, яка розвиває здатність любити, зможе любити насправді.

Вона створює любов для інших, а не споживає для себе.

Без мистецтва любити людина хоче, щоб любили її.

Вона любить, щоб любили її!

Це і є «любов, яка сама приходить, сама минає».

Сумнівна любов – чи не так?

Неможливо любити інших з метою, щоб вони полюбили нас.

ПРИЧИНИ ЗНЕВІРИ В ЛЮБОВІ

1. Серце, скуте рабством.

Тисячу років ми живемо в рабському середовищі: «православ’я» навіює, що людина «раб божий»; царі, а потім «політики» ставляться до народів як до своїх рабів (!!!); велика частина чоловіків досі переконана, що жінка повинна їм коритись; діти «мають» підкорятись батькам, жити розумом дорослих наче свого не мають. Ієрархія рабства – одні раби панують над іншими. В такому середовищі людина стає рабом, а не особистістю, здатною до творчості. Вона не господар ні свого життя, ні свого серця. Не вона обирає, а за неї вирішують – бог, цар, обставини, хтось інший, «доля». «Як нам судилось, так і буде» – людина, яка це каже, переконана, що хтось має право прирікати її на будь-яку долю наче вона заслужила цього присуду. Вона вважає себе винною. Їй здається, що інші можуть робити з нею будь-що. «Від мене не залежить – будуть любити мене чи ні, буду любити я чи ні». «Любов зла». «Лупить, отже любить»…

2. Страх перед відповідальністю (за яку у нас карають, а помилок не пробачають).

Якщо любов НЕ приходить і йде сама, а залежить від людини, потребує для свого розквіту її зусиль, її пристрасті, то це особиста відповідальність. А хто вважає, що відповідальність – тягар, залюбки скидає її на інших, «долю», природу. «Кажеш, що я розлюбив тебе? Не я такий, життя таке. Його кляни».

3. Звичка отримувати.

Коли ми починаємо життя, наше виживання залежить від любові до нас батьків. Протягом дитинства ми звикаємо отримувати любов. А оскільки в пострадянських країнах поширений дитиноцентризм*, то навіть досягши повноліття, ми часто навіть не здогадуємось, що можемо не лише насолоджуватись чиєюсь любов’ю, а й бути її джерелом для інших. Ми просто не вміємо виявляти любов. У нас склалось міцне переконання, що любов – це коли інші повинні автоматично задовольняти наші потреби й бажання, читаючі наші думки на відстані. І коли з таким ставленням до інших ми починаємо стосунки з дівчиною чи хлопцем, ми… закохуємось до нестями. Інший то рай! Принесе нам щастя! Задовольнить! Якщо такі очікування були нормальними щодо батьків, то тепер… Вони неодмінно будуть незадоволеними. Адже й дівчина чи хлопець мають аналогічне ставлення до нас. Всі чекають любові. А хто ж буде любити?!

* Чоловік і дружина люблять не один одну, а дітей, внаслідок чого любов подружжя вмирає, а діти стають розбещеними, егоцентричними, вимогливими до інших і малоздатними до самостійного і щасливого соціального життя.

4. «Справжня любов трапляється зразу».

Я чув зізнання:

«Ми не хочемо знати й усвідомлювати те, як любимо чи не любимо. Любимо чи не любимо – головне, щоб наші стосунки відбувались поза розумінням. Самі собою. На ізі. Щоб захоплювали до нестями. Рвали на частини. Зносили дах. Бо тоді не нудно. А коли всі все розуміють, коли все ясно – стає нудно, нецікаво. Любов не від голови. Любов – інстинкт».

Звісно, якщо вважати, що любов приходить сама, зразу і вся, то любити легко – любов не потребує від нас жодних зусиль! Тоді будь-яке мистецтво любити нагадує працю: «По-перше, людина ніби змушує себе любити! По-друге, хто хоче працювати на тверезу голову?!».

5. Перекоти-болт.

– Хто каже, що може навчитись любити, той сьогодні полюбить одну, завтра – другу, післязавтра – третю. Перекоти-болт.

– Вважаєте, що людина вчилась любити, щоб пікапити і шльондрити?

– А для чого ще вчитись любити?

– Щоб дійсно полюбити. Якщо справді полюбиш людину, то хочеш кохати лише її, хоч все життя. Хіба не для цього ми любимо?

– Для цього. Але ви кажете, що той, хто навчився любити, може полюбити будь-кого! Йому байдуже кого саме. Він ні до кого не прив’язується.

– Виходить, вчаться любити, щоб бігати від однієї людини до наступної?

– Так, щоб добре вміти морочити людям голову.

– Тобто той, хто вчиться любити, неодмінно шахрай, негідник?

– Так.

– Чому?

– Ви не розумієте?

– Ні. А от ви, як я бачу, розумієте. Поясніть мені, будь-ласка.

– Любові не треба вчитись. Вона й так прийде. До кожної людини приходить. Це такий інстинкт. Він просто спрацьовує. А вчитись любити… Це так смішно як собака, яка вчиться гавкати.

– А чому тоді є люди, які зраджують?

– Бо то такі люди. Нелюди.

– Тобто не всі люди люблять, бо серед них є поганці?

– Саме так.

– Може ви хочете спитати мене про щось?

– Ні, у мене нема питань.

6. «Він покохав не тому, що я така, а тому, що він такий».

– Чому ти не полетіла тоді зі мною?

– Справа не в мені, а в тобі. Справа в тому, що ти можеш i вмієш кохати.

– Ти кажеш, що я вмію кохати, але попри це ти не зі мною. То чому?!

– Досі не можеш збагнути цього?! Ти покохав мене не тому, що я така й така, а тому, що ти такий і такий.

– !!! Тобі здається, що я покохав тебе, бо я вмію любити, а не тому, що ти така, що викликаєш у мене кохання до тебе?

– Так. Ти міг би точно так же покохати будь-яку іншу жінку, якби зустрів її раніше за мене.

– !!!!!!!!

– Твоє кохання ніяк не пов’язане зі мною. Не я його причина, джерело. І навіть не ти. А твоє вміння любити.

– А чому ж я хотів бути саме з тобою?

– Мабуть ти зациклився на мені…

– Як робот?

– Ну, якось так.

– Отже, ти вважаєш, що в тобі не було нічого такого, що могло викликати у мене кохання?

– Так. Я звичайна жінка.

– Звичайних жінок світу неможливо любити…

– Ні. Чоловіки кохають звичайних жінок звичайним коханням, а не як роботи… Вони обирають кохану з-поміж усіх інших. А ти закохався в мене, бо сталось так, що саме я була твоєю першою жінкою…

– Але не першим коханням.

– Шкода.

– Гаразд, я вмів любити. А що, вміння любити і те, що можна полюбити в людині, неодмінно суперечить одне одному, несумісне?

– Не думала про це.

– А я думав. Якби ти не мала безліч чудових рис як людина, жінка й особистість, а я попри це покохав би тебе, то таке ставлення можна було б пояснити вмінням любити. Але ж ти й сама знаєш про свою вроду і зовні, і всередині себе.

– Тут ти правий. Але…

– Я продовжу, вибач. Є безліч людей з безліччю обдарувань, але не всіх їх люблять. Наявність обдарувань не означає бути коханими. З іншого боку, є багато людей, яких ти назвала б звичайними, але їх люблять. Тобто можна бути ідеальними та не мати любові інших, можна бути неідеальними та бути любими. Ти права – любов залежить від того, які ми. Але цього недостатньо, щоб нас любили!!! Якщо хтось не може чи не хоче нас оцінити, то не оцінить, якими б божественними ми не були. Нас люблять не лише тому, що ми такі й такі, а й тому, що любляча людина така й така. І однією з рис цієї людини може бути і буває вміння любити.

– Не знаю, може ти й прав.

– Я покохав тебе всю й весь, не лише тому, що вчився любити. А й тому, що весь час, щомиті я безмежно насолоджувався тим, яка ти. Які б вміння я не мав, ніяке кохання до тебе не розквітнуло б, якби я не бачив перед собою ту, яка породжує у мене кохання. Мені гірко, коли ти відгукуєшся про себе як не гідну любові. Завдяки вмінню любити я міг би покохати й іншу жінку. Але я зустрів тебе. І покохав. Бо ти розкрила переді мною цілий океан, інший світ, Едем… До зустрічі з тобою у мене було лише вміння любити, але не було кохання. Я покохав тебе завдяки тобі. Хіба це не твої слова? «Жінка часто – як полотно – чоловік проявляє на ній фарби, виявляючи тими фарбами малюнок, що вже закладений в жінці. Ти пізнаєш мене, і я сама пізнаю себе через тебе, разом з тобою…».

ЗДАТНІСТЬ ЛЮБИТИ – ЛИШЕ ПОТЕНЦІЯ ЛЮБОВІ

Без культури любові, без творення цієї потенції любов неможлива.

Без мистецтва любити кохання не триває довше за «медовий місяць». Закоханість вщухає разом із сексуальною задоволеністю.

Привели кота до кицьки.

Першого дня вона шипіла на нього.

На другий день – віддалась.

На третій – вона ще хотіла, а він вже не міг.

В любові важливий інший.

В хіті – ми самі.

– Ти протиставляєш мистецтво любити просто любові. Таке враження, що звичайні люди, які не знають цього мистецтва, – не люблять. Це образливо і облудно.

– Я не протиставляю! Я хочу лише доповнити нашу природну любов. Додати нам сил любити більше, краще, довше.

Я вважаю, що ми всі народжуємось зі здатностями любити. Але через вплив різних чинників, ці обдарування розвиваються не повністю. Ми ростемо не лише тілом, а й душею і духом!

Мистецтво любити – це кілька конкретних вмінь, які допомагають людині розвинути свої здібності любити до любові. Ніякого протиставлення. І ніякого ображання.

– Подивимось…