Дивні двері дитячого виховання

У фільмі Кім Гідока "Весна, літо, осінь, зима… І знову весна" у кімнаті, де живуть дід і хлопчик, стоять дивні двері. Вони не мають стін. Ці двері можна обійти з обох боків. Дивіться фото до цієї публікації.

Але одного разу хлопець перетнув межі дідової половини кімнати не через двері, які трохи риплять, а повз них. Це трапилось вночі, коли в кімнаті оселився несподіваний гість – д і в ч и н а...

Перед нами – геніальний до простоти символ невидимих, тонких, та все ж реально існуючих кордончиків між внутрішніми просторами людей. Ці кордончики уявні, штучні, ефемерні – їх можна не лише не бачити, ігнорувати, переступати, а й не визнавати, обходити, стирати. Однак попри все вони є – незалежно від того, помічаємо і поважаємо їх чи ні. Бо коли ми втручаємось у внутрішній простір іншої людини – навіть ненавмисно – ми руйнуємо цю людину, та й самі втрачаємо, занапащуємо себе. ...

Хлопець з фільму не зміг чи не вмів втриматись та порушив кордони. Врешті-решт і його самого, і дівчину спіткали гіркі наслідки того переступу.

Чому дід-монах, доросла й досвідчена людина, дозволив хлопцю дійти до такого вчинку? Може – за логікою західної людини – дідові треба було встановити двері зі стінами і замком? Тоді навіть якби хлопець спокусився би, то не зміг тишком-нишком пролізти до дівчини.

Я думаю, дід свідомо використовував такі двері як простір для виховання. Дитина має самостійно знайти відповідь, навіщо ці двері.

Однак, як ми знаємо, хлопцю вони не допомогли. В чому причина? Ясно, що не всі вчаться добре. Ясно, що вихованню хлопця дідом могло чогось бракувати. Дід теж знав це. Але не відмовився від дверей. На що ж він сподівався?

Можливо, він міг би сказати так:

– Якби я виховував хлопця так, щоб він робив «все правильно», то він став би не людиною, а роботом-перфекціоністом. Якщо ж у дитини залишається свобода, то дитина може також помилятись. Але навіть помилка, яку дитина зробить, буде кроком її самостійності. І навіть якщо дитина нічого не навчиться за допомогою дверей без стін та скоїть злочин, вона має більше шансів навчитись на своєму досвіді, ніж робот. А потім зможе виховати іншу дитину краще, ніж я виховав її.

Від східного символу дверей без стін я хочу перейти до короткого розгляду одного великого, вічного питання:

Як виховувати у дітей самостійність?

Порівняймо 2 підходи – добре знайомий і простий та дивний і складний.

Суб’єкт-об’єктний і суб’єкт-суб’єктний. Так, назви жахливі.

Якщо щиро, але прямолінійно казати дитині «роби це», «роби так», то від наказів вона перетворюється на позбавленого ініціативи й творчості виконавця. Або бунтівника-заколотника.

Приклад: "Сніжана і Кіра – можете зачинити двері, але не закривайтесь в кімнаті на замок".

А ось інший приклад: "Сніжана і Кіра, коли ви закриваєте двері на замок, я хвилююсь. Якщо з вами щось станеться, я не зможу вчасно помітити й допомогти".

Ці слова не містять чітких вказівок і є наче недоговореною, незавершеною думкою. І тому не змушують, а спонукають дітей самостійно робити висновок і вибір. Спонукають думати й діяти так-то чи якось інакше. І це – крок дитячої самостійності.

Звісно, діти не зразу і не швидко навчаться самостійності. Але стануть на шлях, яким поступово, через помилки і невдачі, прийдуть до неї.

Так, цей другий підхід до спілкування й висловлювання думок, побажань, вимог складний. Він потребує додаткового часу, міркувань, пошуків, вигадки, передбачення наслідків та ставання на місце дитини, а її – на наше… Щоб так спілкуватись й говорити, треба часто зупинятись, а у дорослої людини й без того купа справ, та ще й термінових.

Однак саме другий підхід спонукає дитину (та й дорослу людину) мислити, переживати емпатичні почуття й емоції, бути креативною, вирішувати, робити вибір, брати на себе відповідальність.