ЗАБУТА ТРАВМА: ЛАТЕНТНИЙ ВАМПІРИЗМ

Забута травма непокоїть. І починає заростати бур’янами, здерев'янілим чагарником. Між нею і людиною шириться дике поле. Душа перетворюється на пустелю. Відчуття спраги спочатку росте, а потім зникає.

Забута травма не «проходить», не минає, не загоюється «сама собою» («час лікує»). Це поранена частина душі, яка прагне стати знову здоровою і живою. Але людина може тікати від болю – так швидко, так далеко, що вже не чує голосу своєї душі, яка благає про допомогу. У людини болить поранена нога, а людина тікає від неї!

Людина не в змозі втекти від своєї душі. І її крику. І намагається заглушити цей крик. Поранена частина душі прагне з’єднатись з душею в цілому, щоб зцілитись, а людина навалює на неї будь-який мотлох, який потрапляє під руку.

Людина відкидає частину своєї душі наче то рак, який вчепився в ногу.

Якщо людина завалює свою душу, то її душа стає нездатною літати. Занадто важка й обтяжена.

Якщо людині вдається позбутись частини своєї душі, душа втрачає крила, завдяки яким може літати.

Те й те – сум…

Сон розуму і забута душа породжують чудовиськ і страхіть. Щоб не чути голосу болю, щоб не бачити правди, душа ладна вигадати будь-яку божевільну нісенітницю і брехню. Людина сама себе отруює. «Я здорова, світ хворий».

Це можна зрозуміти: уникати власної реакції на удар – уникати стресу.

Витіснений зі свідомості біль враженої душі не просто зникає. Він травмує здорову частину душі. Біль витіснено, травма забута, але душа залишається наляканою. УДАР – БІЛЬ – СТРАХ. Витіснена травма лишає на згадку про себе троянські коники страху.

Коли людина боїться своєї душі, силкується ніколи про неї не думати, виникають фобії – людина починає боятись у світі багато речей, які чимось нагадують її душу.

Коли людина ненавидить свій внутрішній біль, жадає його прибити, виникають проекції – людина починає приписувати іншим ту скажену лють, якою переповнена сама.

Коли людина навіть не здогадується, не відчуває, що всередині неї є душа, внутрішній космос, виникають раціоналізації – людина починає сіяти й пожинати облуду про те, що причина її поганого настрою і проблем в «об’єктивних обставинах»…

Травмована частина душі – риба, яку викинуло на берег. Якщо море своїми хвилями не допоможе рибині повернутись до води – вона загине. Так, море може існувати й без риби. Але це буде мертве, мовчазне море.

Отже, забута травма продовжує існувати й тишком-нишком отруювати життя людини. По суті, забута травма живе, а людина занепадає і гине. Забута травма висмоктує з людини радість, сили, життя. Травма, яку людина не усвідомила, це вампір, який п’є кров під покривом ночі.

Ми б здивувались і усміхнулись, якби хтось сказав:
– Ми не можемо розкрити злочин. Ми не бачили своїми очима ні цю подію, ні її виконавця.
Злочин лишає сліди. Ми не бачимо злочинця, але можемо знайти його по слідах.

Точно так же працює психолог. Він не вигадує травм, яких не сталось. Він може припустити існування травми, якщо бачить її сліди.

Цими слідами, кажучи просто, є стан людини в її поточному житті. Якщо людині бракує щастя, спокою, оптимізму, якщо це є хронічним станом, якщо… Психологи виділяють необхідні ознаки травматичного досвіду.

Закінчу думкою про провину (якщо вже я сказав вище про злочин, то це мабуть не випадковість).

Мало хто не лікує перелам руки чи ноги, якщо таке сталось. Але психологічні травми лікують значно рідше. Має бути чинник, якій стоїть на заваді. Має бути причина, яка спонукає деяку людину страждати все життя замість зцілити свою травму та жити в радості.

Страждати від травми – мати можливість злитись на причину страждання. Виливати на неї жагу помсти, звалювати тягар відповідальності. Навіть цього достатньо, щоб мати зиск від свого страждання! Так, звучить дивно.

Чим тут може допомогти екзистенційна психологія?

Ніцше казав, що християнська мораль вбрехала в природу речей провину, гріх. Речі й істоти не завжди роблять зло навмисно. Багато травм люди завдають одне одному не навмисно, за бажанням, а просто тому, що не знають, що роблять, або тому, що не можуть інакше. Тут треба не звинувачення, а розуміння, співчуття, пробачення. Але як людина здійснить ці три, якщо знає лише перше? Світ багатобарвний. Знаючи лише 1 колір – чорний – людина побачить лише чорний світ!

Той же Ніцше вважав, що людина вигадує причини, щоб звалювати провину і відповідальність. Вказувати причини – це таврувати. Знаходити цапа-відбувайла. Наукове мислення з його каузальними поясненнями – не об’єктивність, а ресентимент! Нам здається абсолютною істиною, що все має причини, і що ми взагалі не можемо мислити без причинних пояснень. Без звинувачень. Інших чи себе. Отже, ми не можемо жити без страждань і звинувачень? Ні, є й інші погляди на це питання.

Екзистенційна психологія, як і екзистенційна філософія, допомагають розширити бачення світу.