Навіщо психологія?

ПСИХОЛОГІЯ НАРОДИЛАСЬ В ЛОНІ ФІЛОСОФІЇ. НАВІЩО?

Віталій Тимченко

Філософія виникла раніше психології. Як окрема, самостійна наука психологія – пізній плід або свіжа гілка на дереві філософії.

Хочу трохи поміркувати про те, чим займається філософія та в чому полягає ідея психології – чим вона займається, навіщо вона? Вузенький погляд на користь психології.

Як око бачить світ, але не бачить себе, так і філософія довгий час переважно цікавилась зовнішнім світом (якими речі Є на відміну від того, якими вони здаються), а не суб’єктом цієї цікавості. Психологічні ідеї виникали в філософії протягом всієї її історії, але вони не утворили психології як окремої науки.

Філософію з самого початку цікавило як саме ми пізнаємо і можемо пізнавати світ, але пізнання філософія довгий час розглядала як те, що більше залежить від речей, а не людини. «Істинне пізнання адекватне / відповідає речам». Сам розум розглядали як частину природи, те, чим вона обдарувала людину.

Чим більше філософи вичерпували пізнання речей зовнішнього світу, тим більше відкривали «сліпу пляму» в реальності і пізнанні – внутрішній світ самої людини. Кульмінація цього моменту – «Коперніканський переворот» Канта: не так речі визначають пізнання, як пізнання визначає речі. Виявляється, наше розуміння світу в своїй основі зумовлено природою людини, а не світу. Це – 18 ст. А в 19 психологія вже стала окремою наукою.

Довгенько західні філософи вірили в існування абсолютної істини речей – у кожної реалії є її природа, яку ми можемо пізнати. Одним правильним способом, один раз, але назавжди.

Однак сучасна філософія майже не вірить в таку вічну природу речей. Реальність є та має природу, але ця природа мінлива. Реальність не є застиглою річчю. Вона жива і навіть по-своєму розумна, активна, суб’єктна – Ти, а не Воно…

Сучасна філософія не вірить в створення теорії всього, навіть хибної. Бо реальність не лише не доступна нам вся чи в цілому, а й постійно змінюється. Для сучасної філософії не існує незмінної сутності, природи речей. «Лінія» Парменіда панувала 2 тисячі років, але її перемогла «лінія» Геракліта – «все тече», все змінюється. Нам лише здається, що існують незмінні, вічні властивості речей. Все є суцільна, невпинна метаморфоза, перетворення, перевтілення... Майже так як вважали первісні «дикуни»…

Все змінюється, але людське життя надто коротке, аби побачити ці зміни. Крім того наше розуміння влаштоване так, що мінливе ми можемо розглядати чи уявляти лише як статичне, а велике й ціле як дрібне й дискретне (якщо наблизити річ до очей впритул, вже не видно нічого).

Людський розум, яким людина хизується найбільше та ставить його понад усім світом, виявляється твариною з потягом до привласнення: будь-яку реалію, яка перебуває в процесі змін, розум кусає та тягне ті шматки в свою нору на зберігання. Чим більша швидкість речі, тим гірше ми її бачимо, а дуже швидкі рухи не бачимо взагалі. Політ кулі перед носом ми не бачимо не через слабкість зору, а тому, що наша психіка сприймає лише те, що може зупинити, розкласти на частини й привласнити собі. Що ми не можемо спинити, зафіксувати, знерухомити, оречевлити і з’їсти, того для нас не існує. Розум – вбивця-ненажера.

Дивно, але навіть очі розумніші за мозок – вони не зберігають зображення речей, а постійно оновлюють їх сприйняття. І бачать світ саме завдяки тому, що не накопичують зображення речей, які могли б затулити світ. Тварини теж розумні – вони винятково чутливі саме до найменших змін в навколишньому світі, реагують саме на зміни, не шукають чогось сталого.

Людський розум, хай би як вихваляв сам себе, постійно створює зображення, уявлення, поняття, розуміння речей та затуляє цими фікціями самі речі.

А речі тим часом змінюється. І розум вкотре шиється в дурні. Неадекватний реальності.

І якщо філософія знову й знову займається пізнанням цих постійно мінливих речей – розкопує просвіт до них серед пороблених розумом картинок – то психологія знову й знову відкриває і досліджує звичку психіки виробляти ці картинки.

Психологія знімає з наших очей окуляри істин, які стали «сліпими плямами», догмами, а філософія відкриває мінливу природу речей…

Мінлива не лише природа психології. Мінливий також її предмет. Людина, мабуть, єдина істота, яка не є, а постійно народжується. Про людину кажуть, що вона не існує, а екзистує. Цеглина існує, бо їй не треба підтримувати себе, щоб залишатись цеглиною. А людина швидко втрачає свої людські таланти, свою подібність до людини. Якщо я припиню критично мислити, то пропаганда і «мнєнія» швидко «промиють» мої мізки – я стану тупим і злим зомбі, що нищить все живе.

Я вважаю, що неможливо відкрити закони людської психіки, бо людина – кожна людина – здатна творити себе. Вона творить себе не за готовими й чужими законами і зразками, а індивідуально, відповідно до себе. А у людини нема якоїсь сталої сутності. І той, кого створює людина в собі, і той, хто створює – обидва мінливі, живі, все життя перебувають в процесі самоформування. Перефразую Гегеля: «Рани духу залишають рубці, але можуть загоїтись».

Для екзистенційної філософії кожна людина унікальна: філософія відкриває її такою, якою вона є і МОЖЕ бути, а не заштовхує у якийсь психотип. Для екзистенційної психології людина не так є, як може бути завдяки власним зусиллям.

Психіка людини неймовірно пластична. Кожна дитина могла б стати універсально розвиненим генієм на кшталт Леонардо да Вінчі. Але вплив оточення швидко робить юний мозок зацикленим, закритим, короткозорим.

Добра, радісна новина в тому, що людині насправді не треба себе розвивати. Наша психіка сама любить розвиватись. Скільки би не пригнічували і не загнуздували психіку людини, вона завжди може вирватись з ярма. В це складно повірити, але кожен з нас має невичерпний потенціал, який лише чекає «зеленого світла». Природа людини – прагнення до безкінечного розвитку. Світ створив людину, щоб вона осягнула його.