Як я пережив «ТЕМНУ НІЧ ДУШІ» (депресія)
У 2008 році я прочитав невеликий текст: Василюк, «Пережити горе». Стаття мене вразила... Це прекрасний і лаконічний нарис про те, яким чином людина здатна пережити біль втрати і замість помсти назавжди зберегти про коханого світлу пам'ять... Втрата чогось дорогого рве з ним живий зв'язок, його забуття — завдає сердечного болю, а пам'ять — відновлює його світлий образ і зцілює зовсім новим почуттям сердечні рани.
«Рани духу не залишають рубців»
Наша пам'ять — це зв'язок, зворотний зв'язок із реальністю. Наша зріла відповідь життю, вдячність. Забути минуле — означає втратити його і себе. Вибити ґрунт з-під ніг. Проклинати — означає не мати майбутнього. Пам'ять — світло нашого серця й розуму, що дозволяє побачити минуле і сьогодення такими, якими вони є насправді. Світла пам'ять — це промінь, який висвітлює в неясному, похмурому минулому його справжній, світлий, святий сенс. Світла пам'ять примиряє нас із минулим і відкриває шлях до майбутнього. Вона знаходить у минулому щось хороше і віддає йому належне. Стає легко і спокійно. Пам'ять народжує не відчай, а сенс життя.
Пам'ять — це наше сито золоте:
лишає хороше, відпускає лихе…
Ця стаття подіяла на мене так, що я подумав: «Варто привітати з ДН мою колишню кохану (з якою не було жодних стосунків уже кілька років). Хіба можна забути кохану жінку?! З нею я пережив найкраще, що було зі мною в житті досі. Я не можу не привітати її з днем народження тільки тому, що ми не зуміли бути разом. Я досі вдячний їй за той рай...».
Справа в тому, що я більше не збирався її вітати. Колись вітав, а тепер не хотів. А навіщо? Чого нагадувати про себе, якщо КОХАННЯ, ЖИТТЯ В КОХАННІ у нас немає... Я про неї майже вже забув. Але після статті щось у мені змінилося... І я зателефонував. В інше місто. Зателефонував на 2 хвилини, а проговорили годину. І зовсім несподівано відчув таку любов, яка була колись! Наче посеред лютого спалахнуло літо! Я відчув, що хочу побачити її обличчя. І через якийсь час поїхав до неї. Щоб побачити її обличчя. Побачити обличчя людини, яка була «найкращим» у моєму житті. Адже мине ще кілька років, і її обличчя — те обличчя, яке я знав і любив — мине, зникне назавжди. Перед розлукою навічно я захотів побачити хоча б її обличчя.
Це було справді так. Спалах кохання під час телефонної розмови невдовзі згас. Але народилося бажання її ПОБАЧИТИ. Побачити її обличчя.
Я поїхав до неї не як до жінки, яку кохав чи кохаю. Уже давно кохання не було. Я не повертався до того, що минуло. Я нічого не відроджував. Я хотів ПОБАЧИТИ хоча б частинку того, що колись любив більше за все на світі. Втративши ту жінку, я втратив усе. А тепер міг втратити останнє — улюблене обличчя. І я поїхав, щоб зберегти його в серці, цю частинку, яка мені була дорожчою за все на світі.
Я приїхав на 1 день — побачити й повернутися додому. І залишився на півтора місяця... Другий медовий місяць... У нас справді різні особистості, вона справді зі мною комплексує... Вона дивовижна мама, дивовижно виховала дитину (не від мене) — це найрозумніша дитина з усіх, кого я бачив!*... У неї такий відкрився секс, про який я тільки мріяв (її лоно повністю ожило...)... У неї раптом почала народжуватися така любов, про яку я мрію... Але й другий раз призвів до того ж, що і перший... Пів року страждань і відроджень любові... Ще 1 аборт (серця, у мене в грудях)...
У коханні зізнався. Відмова під серце, як ніж! Клятий чорт!
Та нічого, не вперше. Знов покохаю — знову зроблю аборт!
*Згодом, поступово, я полюбив цю дитину, наче вона моя рідна!!!!!!!!!!!!!!! Ніколи не припускав такого... Дитина жінки — це Багатство, Скарб... І полюбив цю дитину ще більше, ніж її матір. Полюбив так, що при думці про дитину відчуваю в серці щастя... Фізично, серцем, відчуваю щастя любові... І дитя полюбило мене, хоча я нічого для цього не робив... Увесь час мене згадує... Серце дитини абсолютно відкрите, і дитя бачить людину такою, якою вона є — Прекрасною.
Але ця зустріч несподівано принесла й позитив. До неї я був людиною без минулого. Я знав, що прожив стільки-то років, але від них нічого не залишилося. У минулому були самі втрати, жахи... кошмар. Я стільки прожив, а нічого не нажив, не здобув, усе втратив... Щоб пережити, щоб вижити й жити, я мусив забути це минуле. Повільно, по краплі на місяць, я переживав своє минуле й забував його. І ось опинився в становищі людини, яка прожила багато років, а згадати нічого. Засіяні поля нічого їй не принесли. Одна тяжість змінилася іншою! Я викинув за борт свої минулі біди, але разом із втратою свого минулого опинився посеред життя мов сирота: я є, є світ навколо, але в ньому все чуже, потойбічне, без душі... Я відчував, що разом із минулим втратив і своє життя, і себе самого. Це було гірко; мене дряпала туга... І ось тоді мені до рук потрапила стаття «Пережити горе»... І я її не пропустив.
Зустріч із колишньою коханою спричинила в мені дивні зміни. Я більше не прагнув забути ту історію (наш минулий роман). Я більше ні в чому, навіть у дрібницях, не засуджував цю жінку. Майже повне розуміння і прощення змінилися ПОВНИМ, ДОСТАТНІМ. Біль втрати почав минати. Я прийняв усе — і хороше, і погане. Жаль скінчився і настало смирення. А потім і щастя, радість, бажання жити й кохати. Причому це НОВЕ, ПОВТОРНЕ переживання начебто вже повністю відомого минулого мені довелося пережити двічі — коли приїхав до екскоханої, щоб побачити її обличчя, і потім, після нового розставання через кілька місяців. Тоді, навесні, мені довелося знову опинитися в пеклі (повне закінчення стосунків, повний крах моїх надій на відродження любові — та жінка не бажала бути зі мною + несподівана звістка про її «зраду» — хоча та жінка була вільна, але для мене її «дуже хотілося сексу» стало ударом «обуха по голові»).
Але я вже знав, що не варто від болю тікати чи його придушувати, що біль варто почути, прийняти, пережити. Це голос, мова, звернена до тебе. Біль — це зовсім не біль. Це нам боляче чути те, що нам часом говорить життя... Коли воно говорить, а ми не чуємо, воно починає кричати.
У західній цивілізації заведено вчити, що є у світі добро і є зло. І добре треба ставитися тільки до хорошого, а все погане винищувати. Але такого ми вже наїлися! І живемо тепер інакше... Коли уникаєш болю, він триває і стає сильнішим. Те ж саме відбувається, тільки швидше, коли біль придушувати. У цих двох випадках ми самі робимо так, що болю стає все більше. І він, нарешті, накриває нас, як гігантська хвиля в морі. Але можна ставитися до болю по-іншому. Почути його, коли він ще слабкий, коли це тільки шепіт. Тоді життю немає потреби підвищувати голос, щоб бути вислуханим.
Навесні, після розставання з жінкою, яку я полюбив знову (а вона мене!), я знову опинився в тому стані, який зазвичай називають «темною ніччю душі». Майже всі, опинившись, прокинувшись у глухому лісі вночі, відчувають жах і хочуть скоріше змінити декорації. Але на той час я вже дозрів для того, щоб увійти в цей ліс, у цю ніч самостійно. Можна сказати, що я вперше свідомо увійшов у своє пекло, а не намагався його знищити, від нього втекти, скоріше покінчити з усіма стражданнями й неприємностями. Тихо, спокійно, всією душею я увійшов у темне лоно свого життя, щоб його пережити. Я знав уже, що від страждань втекти неможливо. Не тому, що вони є і будуть завжди, а тому, що тікати від страждань — це тікати не від чогось чужого, а від свого, частинки себе. Це все одно, що тікати від руки, яку вжалила оса. Нерозумно було б тут же відрубати собі руку. Але от із душевним болем зазвичай так і роблять! І рана, розрив стає ще більшим, жахливішим... Втеча протилежна любові, роз'єднання протилежне злиттю. Звідси крапає біль.
Страждання справді схоже на ніч. Тікати від ночі — все одно, що тікати від сходу Сонця: тобто весь час залишатися в ночі. Це і робить західний світ уже кілька тисяч років. На Сході ж споконвіку існує інше ставлення людини до всього поганого. Людина не тікає від ночі, що наступає, і не бореться з нею. Вона йде їй назустріч, вона йде всередину ночі. І відбувається дивне. Йдучи в ніч, людина йде не до мороку, а до світла. Вона рухається до сходу. Світло може виникнути й існувати тільки в темряві. Йти в страждання, яке прийшло до тебе, означає змінити його собою, а не дозволити стражданню змінити тебе. Коли ми приймаємо страждання, добровільно і свідомо впускаємо їх у себе, ці страждання змінюються. Ми для них як охолодження для того, що запалилося. Вони йдуть до нас, але ми не женемо їх, як роблять інші, а з усмішкою, щирою радістю запрошуємо до нас у гості. Їх це дивує і радує: всі з ними борються, відповідають агресією, відкидають, а от ми — прийняли з миром і любов'ю! Біль перестає діяти на того, хто його приймає, хто ставиться до нього з увагою, ласкою, делікатністю. Коли ми приймаємо, впускаємо в себе, у свою серцевину біль, біль розчиняється, зникає, перетворюється на здоров'я і радість.
Можна виразити це ж іншою метафорою. Людина, коли прокинеться, схожа на вогонь. Вона випромінює активність, життя. Якщо людина уникає страждання, яке є, вона робить його ще похмурішим — людина забирає себе, світло, з мороку. Якщо ж людина йде всередину страждання, то несе разом із собою в цей морок джерело світла. Людина осяює, освітлює морок. У разі нашої втечі морок заполоняє собою все, що може, і врешті-решт накриває собою маленьку свічку людської істоти (чи може свічка освітити нічне небо?!). Якщо ж людина йде назустріч темряві, йде в її центр, то вносить у морок світло. Це світло не освітить увесь морок, але того світлого простору, що утворився, у людини тепер більше, ніж вона може його оцінити. І до неї, на її вогонь — від свічки чи від багаття — можуть прийти інші люди. Дехто одразу з дровами. Людина, що йде в ніч, рухається назустріч світанку, вона наближає себе до ясного дня, свого відродження. Адже неможливо наздогнати день, що минає, перегнати Сонце. Краще йти в ніч, щоб зустрітися скоріше зі світанком. Зі Сходом розминутися неможливо.
Ось так і я увійшов тієї весни в пекло. Я хотів його пережити. Я впускав його в найглибші куточки своєї істоти, якщо вони прагнули туди увійти. Тому що зважився пережити все погане і зробити своє минуле, сьогодення й майбутнє іншими, світлими. Власними руками внести туди світло, щоб побачити, що там. Якби я тікав від тих страждань, хотів би їх придушити, забути та інше, то вони б накопичувалися в мені тяжким вантажем і отруювали б душу. Ці страждання були отрутою. Але того разу не тільки отрута увійшла в мене, а і я вніс самого себе в отруту. У першому випадку я б надовго отруївся. А в другому — сталося перетворення: своєю любов'ю я розсіяв, розчинив, знешкодив цю отруту, перетворив свинець на золото, печаль на радість... Я зовсім не знав тоді, до чого це призведе, але я увійшов. Тому що вже знав, що іншого шляху немає. Навколо мене ніч. Я вже намагався піти від страждань. Але їх не можна оминути. Їх можна тільки пройти. Пережити. Коли тебе оточує морок, ти йдеш усередину нього.
І на мій превеликий подив, десь через півтора місяця мого вояжу в пекло, я раптом відчув, що все минуло!!! Немає вже страждань, мені легко, у мене прокинулася така радість життя!!! Я ледве вірив цьому. Я пам'ятав, що був у пеклі, але ВІД НЬОГО НІЧОГО НЕ ЗАЛИШИЛОСЯ!
Добровільне, свідоме занурення в пекло веде нас через смерть до відродження.
Що ж до минулого, то воно тільки здається таким, яким було, і вже назавжди незмінним. Це ілюзія. Тому що варто пережити його ще раз, через якийсь час, пережити вже іншими людьми, і це минуле абсолютно змінюється! Не впізнаєш свого минулого! Виявляється, воно було зовсім не таким, як ми вважали. Дивовижно — нам абсолютно невідоме наше минуле, те, що з нами сталося. Тільки повторне переживання минулого дозволяє його пізнати, вперше побачити в обличчя. І тоді навіть минуле пекло перетворюється на рай. Коли ми у щось входимо, коли ми у щось вкладаємо самих себе, все змінюється. На краще. Або щось руйнує нас, або ми перетворюємо його собою, творимо з двох окремостей щось єдине...
