Навіщо ви ходите до психолога, якщо все одно йому брешете?

Уявіть: ви нарешті зібралися з духом, записалися на прийом, дійшли, сіли в крісло навпроти незнайомої людини… і раптом зрозуміли, що не можете сказати правду. Або не хочете. Або кажете щось інше — м'якше, причесаніше, соціально прийнятніше.

Якщо впізнали себе — не поспішайте соромитися. Бо так робить переважна більшість. Це природна реакція психіки на вразливість.

Парадокс: просимо про допомогу, але ховаємо — від чого

Сама ідея психологічної консультації — дивна штука, якщо задуматися. Ви приходите до сторонньої людини і маєте розповісти їй те, що іноді не наважувалися сказати навіть найближчим. Мамі, чоловікові, найкращій подрузі — нікому. А тут — незнайомий фахівець із блокнотом.

Звісно, це лякає. І тоді вмикаються захисні механізми — ті самі, які ми роками вибудовували, щоб не було так боляче. Ми починаємо прикрашати, замовчувати, згладжувати. Іноді навіть не усвідомлюючи цього.

Але ось у чому річ: усе, що ви кажете психологу, залишається між вами. Це не розмова на лавочці з сусідкою, не плітки в робочому чаті. Є чіткі етичні правила конфіденційності. Тож якщо вже прийшли — варто спробувати бути чесними. Бо інакше — навіщо це все?

Брехня, яка виглядає як ввічливість

Є кілька типових способів, якими ми, самі того не бажаючи, саботуємо власну роботу з психологом:

• Пряма неправда. «У мене все нормально з батьками». «Ні, я вже не п'ю». «Та ми з чоловіком помирилися»..
• Приховування симптомів. Коли ми боїмося здатися «надто хворими» або «недостатньо стараними».
• Удавану згоду. Коли ми киваємо на пропозиції терапевта, хоча всередині відчуваємо супротив.

За роки практики мені доводилося чути від людей одне, а потім — через тижні, а іноді й місяці — дізнаватися зовсім інше. І щоразу причина була та сама: страх. Страх, що засудять. Що подумають щось погане. Що скажуть: «Ну ви ж доросла людина, як так можна».

Дослідження Blanchard і Farber (2016) показало, що переважна більшість клієнтів хоча б раз говорили психологу неправду. Це не виняток — це закономірність. І вона має зрозумілі корені: ми звикли захищатися від оцінок, і ці звички не зникають, коли ми переступаємо поріг кабінету.

Якщо впіймали себе на бажанні збрехати — не треба одразу викладати всю правду. Але скажіть хоча б: «Мені зараз складно про це говорити». Навіть ця фраза — величезний крок уперед. Бо за бажанням збрехати завжди стоїть щось важливе. І саме це «щось» варто дослідити разом.

Прикидатися, що все добре, коли насправді — ні

Це класика. Особливо серед тих, хто звик не напружувати інших своїми проблемами. Хто завжди «сильний», «тримається», «справляється».

Одна жінка — назвімо її Оксана — три місяці казала мені, що нарешті налагодила сон і їй стало легше. А потім одного разу прийшла і розплакалася. Виявилося, вона весь цей час прокидалася о третій ночі з панічними атаками, але не хотіла мене «розчарувати». Три місяці роботи фактично пройшли повз, бо я працювала з картинкою, а не з реальністю.

Психолог — це не вчителька, яка ставить оцінки за поведінку. Ніхто не чекає, що ви будете ідеальним клієнтом. Зриви, відкати, погані дні — це нормальна частина процесу. Але якщо про них мовчати, допомогти стає набагато складніше.

Прикидатися, що все погано, коли стало краще

Буває й навпаки. Деякі люди бояться, що якщо скажуть «мені краще», психолог вирішить: допомога більше не потрібна. І відпустить їх. А вони ще не готові до самостійного плавання.

Але тут є пастка. Якщо спеціаліст бачить, що людині постійно гірше, а запропоновані методи не працюють, він може вирішити, що потрібна інша допомога — можливо, інший фахівець, або більш інтенсивна підтримка, або навіть медикаментозне лікування. Тобто замість того, щоб утримати стосунки з психологом, людина через свій страх може їх зруйнувати.

Один мій клієнт — Андрій — так боявся залишитися без підтримки, що несвідомо перебільшував симптоми. Коли я почала говорити про направлення до психіатра і можливу госпіталізацію, він розгубився. Це було зовсім не те, чого він хотів. Нам знадобився час, щоб розплутати цей клубок і повернутися до чесної розмови про потреби.

Говорити «мені все підходить», коли це не так

Психолог запропонував вправу, техніку, домашнє завдання — а ви вже на сеансі знаєте: не будете цього робити. Але киваєте головою, бо незручно відмовити. Бо ж людина старається. Бо ж непристойно.

Хороший фахівець не образиться. Він хоче знайти те, що працює саме для вас. А для цього потрібен зворотний зв'язок. Чесний. «Мені це не підходить» або «Я не впевнена, що зможу це зробити» — це не хамство, це співпраця.

Але є одне «але»: якщо ви систематично відкидаєте все, що вам пропонують, — можливо, варто запитати себе: а чи готова я зараз до цієї роботи? Іноді відповідь — «ще ні». І це теж нормально. Але це важливо усвідомити.

Те, про що страшно говорити — але потрібно

Є речі, які ми відкладаємо, ховаємо, замовчуємо — і саме вони зазвичай найважливіші для вашого зцілення.

Думки про суїцид. Так, я розумію — це страшно. Багато хто боїться, що після таких слів одразу відправлять у лікарню. Але це працює не так. Варто одразу — навіть на першій зустрічі — запитати у свого психолога: «Що ви робите, коли клієнт говорить про думки про суїцид? У яких випадках ви зобов'язані порушити конфіденційність?». Знаючи відповідь, вам буде простіше відкритися.

Досвід насильства. Якщо ви пережили насильство — фізичне, психологічне, сексуальне — і досі нікому не розповіли, це саме те, з чим психолог може і повинен допомогти. В Україні спеціалісти зобов'язані повідомляти відповідні органи, якщо є загроза для дітей або недієздатних осіб. Це варто знати не для того, щоб злякатися, а щоб розуміти правила гри.

І найголовніше: ви — не винні. Ніколи не були. Таємниці, які ми тримаємо в собі, мають властивість отруювати все навколо — стосунки, самооцінку, здоров'я. Щоб зупинити це, інколи достатньо просто сказати вголос те, що давно мовчки несеш усередині.

Чесність — це не подвиг, а інструмент

Робота з психологом — одна з найскладніших речей, яку можна зробити для себе. Я знаю це не лише як фахівець, а й як жінка, яка сама проходила через терапію. Це болить. Це незручно. Це виснажує.

Але якщо вже прийшли — спробуйте не ховатися. Не заради психолога. Заради себе. Бо ви цього варті.

Література:

• Blanchard, M., & Farber, B. A. (2016). Lying in psychotherapy: Why and what clients don't tell their therapist about therapy and their relationship. Counselling Psychology Quarterly, 29(1), 90–112. (Дослідження причин та форм нечесності клієнтів під час психологічних консультацій; встановлено, що переважна більшість клієнтів хоча б раз обманювали свого психолога, найчастіше через страх осуду або бажання справити краще враження.)
• Farber, B. A. (2006). Self-Disclosure in Psychotherapy. New York: Guilford Press. (Монографія про процеси саморозкриття клієнтів у психологічному консультуванні, зокрема бар'єри та захисні механізми, що перешкоджають відвертості.)