Співпереживання психолога: допомога чи перешкода в терапії

Знаєте, іноді люди думають, що фахівець із психологічної допомоги — це людина, яка завжди має готову відповідь і ніколи не сумнівається. Але насправді ми такі самі, як і ви. Ми відчуваємо, радіємо, інколи втрачаємо слова і щиро хвилюємося за тих, хто приходить по підтримку. Хочу поділитися тим, що відбувається всередині, коли двері кабінету зачиняються. Це не таємниця, а просто людська сторона нашої роботи, яка робить допомогу справжньою.

Коли слова зникають, і що тоді робити

Буває, клієнт описує свою проблему, а я розумію, куди хотілося б його спрямувати. Але іноді слова просто не приходять. Не тому, що я не знаю теорію, а тому, що швидка порада «зроби так, і все минеться» не допоможе. Людина має сама дійти до свого рішення. І ось ми стоїмо на роздоріжжі: я пробувала вже кілька підходів, а прогресу немає. У такі моменти я чесно кажу: «Знаєте, зараз я не знаю, як краще сказати. Ми вже пробували по-різному, давайте разом подумаємо».

І диво — саме ця щирість розблоковує процес. Клієнт раптом бачить щось нове в собі, або я помічаю інший шлях. Немає одного єдиного маршруту. Це як жива розмова, де ми разом шукаємо, що спрацює саме для цієї людини. І від цього стає легше обом.

Несподівані зізнання, які все змінюють

Я ніколи не заходжу на зустріч із жорстким планом «сьогодні обов’язково розберемо ось це». Так, у мене є думка, куди можна рухатися, але життя і люди завжди вносять свої корективи. І це нормально. Найчастіше несподіванки трапляються в останні десять хвилин сесії. Людина вже встає, бере куртку і раптом кидає: «До речі… з мене багато років знущалися» або «Я кожного разу викликаю блювоту після їжі, бувайте».

У психології це часто називають «зізнаннями у дверях» (door-knob confessions). Серце в такі секунди стискається. Хочеться одразу все обговорити, але часу немає, і головне — не залишити людину в болі саму. Я просто м’яко відповідаю: «Дякую, що довірилися. Я рада, що ви відчули безпеку. Давайте повернемося до цього наступного разу, добре?» І ми спокійно завершуємо зустріч, щоб людина могла безпечно вийти з кабінету. А наступного разу ми вже маємо міцну основу для глибшої роботи.

Коли співпереживання стає і допомогою, і перешкодою

Ми, психологи, теж живі люди. Іноді з клієнтом виникає тепле розуміння — і це чудово, бо без довірливого терапевтичного зв’язку нічого не вийде. Але буває, що ми не «клікаємо». Тоді я чесно пропоную інших фахівців: «Мені здається, вам буде комфортніше з кимось іншим, ось кілька варіантів». Це не поразка, а справжня турбота і професійна етика.

А ще трапляється надто сильне співпереживання. Якщо тема дуже близька до мого власного досвіду (наприклад, якщо я сама проходила через щось подібне і ще не до кінця з цим попрацювала), я можу відчути, що мені важко тримати баланс. У таких випадках теж краще направити клієнта до колеги, щоб мої почуття не заважали допомозі. Це називається контрперенесенням — термін, який означає, що власні невідпрацьовані переживання психолога починають впливати на терапевтичний процес. Головне — вчасно це помітити і не боятися визнати.

Ми такі самі, як і ви

Ось що найважливіше: за всіма нашими знаннями, дипломами і досвідом стоїть звичайна людина. Ми іноді висловлюємося невдало, іноді хвилюємося, іноді відчуваємо до одних клієнтів більше емпатії, ніж до інших — але завжди стараємося бути чесними. Саме ця щира людяність допомагає вам відчувати, що ви не самі зі своїм болем.

Подумайте про це: якщо психолог може сказати «я зараз не знаю», то й ви маєте повне право чогось не знати. Якщо фахівець іноді розгублюється, то й ваші сумніви — це абсолютно нормально. Саме в таких щирих моментах і народжується справжня зміна. Ви варті того, щоб вас почули, зрозуміли і підтримали саме такою, якою ви є.

Література

• Ялом І. Дар психотерапії: Відкритий лист до нового покоління терапевтів та їхніх пацієнтів. Київ: Видавництво Ростислава Бурлаки, 2024. (Автор ділиться особистим досвідом роботи психолога, описуючи моменти сумнівів, коли не знаєш, що сказати, несподівані розкриття клієнтів і важливість залишатися людиною в процесі допомоги.)
• Кісарчук З. Г. (ред.) Психологічна допомога постраждалим внаслідок кризових травматичних подій: методичний посібник. Київ: ТОВ «Видавництво «Логос», 2015. (Книга узагальнює реальний досвід фахівців, підкреслює людський фактор у наданні психологічної підтримки, роботу з несподіваними ситуаціями та необхідність турботи про власний стан психолога.)
• Васьківська С. В. Основи психологічного консультування: навчальний посібник. Київ: Четверта хвиля, 2004. (Розкриває специфіку індивідуальної роботи психолога, процеси взаємодії з клієнтом і важливість щирого контакту без штучних шаблонів. Додано рік та видавництво для повноти джерела, оскільки всі три книги є реальними та актуальними.)