Маніпуляція і те, що залишається в тіні.
Багато статей написано про маніпуляцію та маніпуляторів. Ще більше ми чуємо про це у сфері популярної психології і, на жаль, про маніпуляцію зазвичай говорять із засудженням. У цій статті я пропоную поміркувати над тим, що залишається в тіні за тим, що ми звикли називати маніпуляцією.
Людина рідко усвідомлює, чого вона насправді хоче. Натомість вона діє так, щоб несвідоме отримувало своє. Під психологічним маніпулюванням зазвичай розуміють такий стиль поведінки, коли одна людина спонукає іншу поводитися або почуватися певним, вигідним для неї чином, не даючи цьому прямого усвідомлення. Вигода маніпулювання здається очевидною: людина отримує бажане, не усвідомлюючи і не привласнюючи авторство власного прохання. Таким чином маніпуляція дозволяє володіти чимось, залишаючись у тіні. Як наслідок, маніпулятор звільняє себе від необхідності переживати вдячність у випадку успіху і, що не менш важливо, від явного переживання фіаско у випадку відмови.
У найпоширенішій конотації маніпулятор постає як «погана» людина. Писати про нього прийнято без співчуття, ніби сам феномен не потребує розуміння. Більшість текстів про маніпуляцію адресовані тим, хто від неї постраждав. У них навчають захищатися від маніпулювання, причому запропоновані способи захисту нерідко самі мають маніпулятивний характер, якщо розглядати феномен у парадигмі нападу. А що, якщо спробувати подивитися на зворотний бік маніпуляції і поміркувати над тим, який внутрішній дефіцит може за цим приховуватися. Чи не є маніпуляція способом впоратися з браком самопідтримки і самоповаги? Що змушує людину спонукати іншого до дії, водночас приховуючи власні справжні потреби? І коли формується такий паттерн поведінки?
Досвід звернення з проханням формується в ранньому віці, у ті моменти, коли дитину не критикують за «надто багато» прохань і не соромлять за сам факт прохання. Коли поруч є дорослі з внутрішнім контейнером, здатні витримувати недосвідченість і слабкість дитини, відгукуватися на її прохання про допомогу, віддзеркалювати переживання і поступово навчати розпізнавати та називати власні потреби. Якщо в житті є досвід прийняття, поступово формується внутрішнє відчуття права звертатися і просити. Права бути слабким, потребувати допомоги і говорити про це відкрито. У такому внутрішньому просторі з’являється відчуття опори. Там, де є ця опора, потреба в маніпуляції може втрачати свою необхідність.
Подібно відбувається і з досвідом відмови. Коли «ні» не переживається як відкидання, коли відмова не руйнує стосунок і не супроводжується соромом, з’являється можливість не боятися відмов. Водночас у стосунках, де відмова ставала способом тиску чи помсти, а ігнорування потреб використовувалося як форма контролю, напруга накопичується і починає шукати обхідні шляхи. Можливо, саме тут варто говорити про формування кордонів, а також про повагу до себе і до іншого.
«Доки несвідоме не стане свідомим, воно керує нашим життям, і ми називаємо це долею». Карл Густав Юнг.
Автор: Анжела Карась, магістр психології, юнгіанський психотерапевт.
