Бути не рятівником, а просто собою — складніше, ніж здається. Але саме тут починається зрілість.
Роль рятівника світу народжується з болю. У фільмах головний герой отримує суперсилу, щоб подолати все зло. І в фіналі — любов, вдячність і щастя. У житті, на жаль, частіше інші історії. Людина пережила біль. Їй ніхто не допоміг. І вона виросла з несвідомою надією: якщо я рятуватиму інших — колись хтось врятує мене. Вона бере на себе чужі проблеми. Тримає, підтримує, витягує. Віддає більше, ніж має. І часто — вигорає. Травмується ще більше. Гасне. Фінали рятування бувають різні: драматичні, щасливі, неоднозначні. Але людина, яка звикла рятувати світ, нерідко залишається у своїй травмованій «рятівній» частині. І що робити в такому випадку?
Однозначної відповіді немає. Кожна історія — унікальна. Але є орієнтири, які можуть стати опорою.
- Трансформація ролі. Неможливо врятувати весь світ. Але можна допомагати в межах своїх можливостей — без самознищення.
- Усвідомлення ціни рятування. Що я віддаю? Як це впливає на моє життя? Чи є в цьому взаємність?
- Перевірка реальної потреби. Чи справді людині потрібне моє «рятування»? Чи це моя внутрішня потреба бути необхідним?
- Баланс ролей. Наскільки я реалізований в інших сферах життя — як партнер, друг, професіонал, особистість?
Іноді найважливішою місією стає зовсім не порятунок світу. А турбота про себе. Про ту травмовану частину, яка колись залишилась без підтримки. Коли ми починаємо піклуватися про неї — з’являється шанс вирости. І допомагати вже не з болю, а з цілісності.
