Дитяча тривожність: коли «переросте» — міф, а коли — правда?
Тривожність — це не проблема. Це система сигналізації.
Кожна дитина народжується з механізмом тривоги. Це біологічна система безпеки. Вона активується, коли є загроза — реальна або уявна. Проблема починається тоді, коли сигналізація спрацьовує занадто часто або без причини.
За даними Американської психіатричної асоціації (DSM-5-TR), тривожні розлади — одні з найпоширеніших психічних труднощів у дітей.
Але є важлива різниця між:
- нормативною тривогою розвитку (страх темряви, нових людей),
- та клінічно значущою тривожністю (порушення функціонування).
Коли це варто помітити?
Ознаки, що тривожність виходить за межі норми:
- дитина уникає школи або соціальних ситуацій;
- скаржиться на соматичні симптоми (живіт, голова) без медичної причини;
- постійно потребує запевнень;
- має труднощі зі сном;
- надмірно переживає про майбутні події.
Тривожність часто маскується під «впертість», «лінощі» або «істерики».
Чому не варто чекати, що «переросте»?
Нейробіологічно хронічна тривожність підсилює реактивність амигдали та формує уникальну поведінку. А уникання — це те, що підтримує тривожний цикл.
Когнітивно-поведінкова терапія (КПТ) має найвищу доказову базу для роботи з дитячою тривожністю. Поступове експонування, навчання розпізнавати катастрофічні думки, розвиток навичок саморегуляції — ключові методи.
Що можуть зробити батьки?
- Не знецінювати страх («нічого страшного» — не працює).
- Не підсилювати уникання.
- Називати емоції.
- Моделювати спокій.
- Вчити толерантності до невизначеності.
Тривожність — це не слабкість. Це гіперчутлива система безпеки. І вона піддається регуляції.
