Соматизація: як травма оселяється в тілі.

Соматизація травми — це процес, у якому психічний біль знаходить тілесне вираження

Те, що не було прожите, осмислене або безпечно виражене на емоційному рівні, починає “говорити” мовою симптомів. Хронічна напруга в тілі, порушення сну, головні болі, проблеми з травленням, відчуття грудки в горлі чи стискання в грудях — інколи це не лише фізіологія, а слід непрожитого досвіду.

Травматичні події, особливо ті, що супроводжувалися безсиллям, страхом або відсутністю підтримки — ніколи не зникають безслідно. Нервова система людини фіксує їх як загрозу, і навіть після завершення події тіло може залишатися в режимі "бойової готовності", в повному напруженні всіх систем. Якщо людська психіка не має можливості інтегрувати досвід через усвідомлення, словесно чи за допомогою безпечного контакту, тоді напруга міцно закріплюється на соматичному рівні, лишається в тілі.

Сучасні дослідження у сфері психотравматології, нейробіології та тілесно-орієнтованих підходів підтверджують: людське тіло ніколи не забуває травму. Воно зберігає її у вигляді патернів м’язового напруження, змін у регуляції вегетативної нервової системи та підвищеної реактивності на тригери. Саме тому робота з травматичним досвідом дедалі частіше виходить за межі лише вербальної терапії й включає в себе тілесні практики.

Соматизація — це не симуляція і не “надуманість” симптомів, як прийнято вважати в суспільстві, яке не готове визнавати, усвідомлювати і пропрацьовувати свої травми. Соматизація, насамперед, це складний адаптивний механізм, за допомогою якого людська психіка намагається впоратися з фізичним перевантаженням. Розуміння цього процесу дозволяє побачити за тілесним симптомом не лише медичну проблему, а й історію пережитого психологічного досвіду.

Історичний контекст

Ідея про те, що психічні переживання можуть проявлятися через тіло, не є новою. Вона проходить через всю історію медицини й психології — від античності до сучасної нейронауки.

Ще Гіппократ (V–IV ст. до н.е.) описував тілесні симптоми, які виникали без очевидної фізіологічної причини. У той час їх пояснювали теорією “блукаючої матки” (hystera), звідки й походить термін “істерія”. Хоча пояснення було хибним, сама ідея зв’язку психіки й тіла існувала вже тоді.

Французький невролог Жан-Мартен Шарко (1825–1893 роки) став одним із перших вчених, хто системно досліджував пацієнтів із паралічами, судомами та іншими симптомами без органічного ураження. Саме він довів, що такі стани мають психологічну природу. До речі, цікавий факт: це Жан-Мартен Шарко вплинув на молодого Зигмунда Фройда, який пізніше став “батьком” психоаналізу. І саме завдяки цьому впливу, у праці “Дослідження істерії” (1895 року) Зигмунд Фройд та Йозеф Бройєр описали механізм “конверсії”, тобто перетворення психічного конфлікту на тілесний симптом.

За Фройдом, неприйнятні або витіснені емоції “конвертуються” в соматичні прояви. Наприклад, непрожитий страх може проявлятися паралічем або гострим болем. І хоча психоаналітична модель сьогодні переглядається, та саме вона заклала основу розуміння всіх психосоматичних процесів.

У 1930–1950-х роках сформувався окремий напрям — психосоматична медицина. Згадаймо ключових науковців, які вплинули на хід розвитку цієї важливої для здоров'я людини галузі:

• Франц Александер. Він розробив “теорію специфічності”, припускаючи, що певні емоційні конфлікти пов’язані з конкретними захворюваннями, такими як виразкова хвороба, гіпертонія, гіпотонія, тощо.
• Фелікс Дойч. Австрійсько-американський лікар і психоаналітик, який вважається одним із засновників психосоматичної медицини, популяризував термін “психосоматика”. І хоча концепція прямої відповідності “емоція → конкретна хвороба” не підтвердилася повністю, дослідження довели вплив хронічного стресу на фізіологію людини.
• Ганс Сельє (1936 рік). Видатний канадський ендокринолог та патофізіолог австро-угорського походження, відомий як «батько» вчення про стрес, ввів поняття “загального адаптаційного синдрому” та показав, що хронічний стрес має системний вплив на весь організм людини. Саме з цього моменту в історії соматизацію починають розглядати не лише як символічний процес (як у психоаналізі), а як фізіологічну реакцію нервової та ендокринної систем.

Сучасний погляд на проблему

У кінці XX – на початку XXI століття дослідження травми вийшли на зовсім новий якісний рівень.

• Бессел ван дер Колк – всесвітньо відомий голандсько-американський психіатр, один з провідних експертів з питань психотравми й посттравматичного стресового розладу (книга “The Body Keeps the Score”, 2014) довів, що травматичний досвід змінює роботу мозку та нервової системи. Тіло людини буквально “карбує” непрожитий досвід у вигляді реактивності, напруги, дисрегуляції.
• Пітер Левін – американський психолог, доктор біофізики, розробник методу соматичного переживання (Somatic Experiencing) для лікування посттравматичних стресових розладів підкреслив роль незавершених реакцій “бий або тікай”, які фіксуються в людському тілі.
• Стівен Порджес – відомий американський вчений, нейробіолог, професор психіатрії, який здобув світове визнання як автор полівагальної теорії (Polyvagal Theory) пояснив світові, як автономна нервова система реагує на загрозу і чому травма може проявлятися соматичними симптомами в тілі людини.

Якщо в XIX столітті соматичні симптоми без органічної причини вважалися загадковими або симулятивними, то сучасна наука розглядає соматизацію як складний нейробіологічний процес. Еволюція поглядів пройшла шлях від “істерії” до психоаналізу, психосоматики та нейронауки травми.

І сьогодні соматизація — це не міф і не перебільшення, а визнаний механізм взаємодії психіки й людського тіла.

Соматизація травми — реальна нейрофізіологічна реакція організму на непрожитий психологічний досвід. Тому і підхід до роботи та зцілення від такого недугу має бути комплексним: психіка + тіло + нервова система.

Що робити?

І тому, якщо лікарі не знаходять органічної причини болю чи дискомфорту в вашому тілі, якщо симптоми не відповідають стандартним діагностичним критеріям хвороб, а ліки чи стандартне лікування дають мінімальний ефект чи тимчасове полегшення (постійні головні болі, м’язові судоми або шлунковий дискомфорт без змін у аналізах чи МРТ) тоді це сигнал, що ваша психіка і тіло не впоралися з пережитим стресом самостійно. На перший погляд симптоми можуть здаватися «тільки фізичними», але без глибокого опрацювання вони часто стають хронічними та виснажливими.

Звернення до психолога важливе, бо саме він допомагає відрізнити соматизацію від органічних захворювань та оцінити, які симптоми пов’язані з травматичним досвідом. Непрожиті переживання можуть знову і знову викликати стрес або фізичний біль. Психолог створює безпечний простір, де можна поступово опрацювати травму, не травмуючи себе ще більше фізично. Терапевт допомагає підібрати методи, що підходять саме вам: психотерапію, тілесно-орієнтовані практики, дихальні техніки чи інтеграцію кількох підходів одночасно, і все це для того, щоб попередити хронічні наслідки. Регулярна робота з психологом знижує ризик розвитку тривоги, депресії, хронічних соматичних проблем і емоційного вигорання. Після опрацювання травми людина починає відчувати власне тіло, емоції та межі. Це дозволяє жити свідомо, без «застрягання» у реакціях, нав’язаних болісною травмою.

Отже, звернення до психолога — це не ознака слабкості, а інвестиція у власне здоров’я та внутрішню цілісність. Тільки професійна підтримка допомагає трансформувати тілесні симптоми з пасивного сигналу тривоги у шлях до відновлення та гармонії.

Сподіваюся, моя стаття була для вас корисна!

Всіх бажаючих запрошую в терапію!

Щиро ваша психологиня, Мар'яна Козуліна.