Про межу яка народжується з тіла

Про межу, яка народжується з тіла

На початку осені 2022 року нашу громаду звільнили від загарбників.

Я не пам’ятаю точної дати, але в пам’яті досі живе звук тих днів — він стоїть у моїх вухах. Усе навколо гуділо.

Здавалося, що земля тремтіла. А дорога, якою я їздила, шипіла, як змія, з якої зняли шкіру.

Найважчими для мене того року були червень, липень і особливо виснажливий серпень. Доба втратила відлік — це був один безперервний відрізок.

Увечері я вилазила на дах будинку, дивилася в бік «кавуна» й мріяла побачити тих, хто залишався там.

Коли земля знову стала вільною, люди почали поступово повертатися.

Ми обіймалися, раділи, цілували одне одного. Тіло дуже скучило за цими людьми.

Вони розповідали свої історії. Плакали. Ділилися жахіттями. І в якийсь момент я зрозуміла: я більше не витримую.

Потік сліз і болю став безкінечним. Здавалося, що слова проходять крізь мене — без захисту, без фільтра.

Мозок ніби розривався.

У той час мене почали запрошувати на різні зустрічі й форуми з відновлення.

А я не могла витримати навіть дотику гребінця. Коли стригли волосся — ножиці ніби відрізали шмат чогось живого.

І в момент чергового запаморочення я зрозуміла: все. Я не можу навіть відповідати на телефонні дзвінки.

Вони викликали напруження в тілі. Ніби кожен голос міг принести ще одну порцію болю або ще одне прохання, яке вже не вміщалося в мені.

Одне з перших, що я зробила, — налаштувала на телефоні обмеження: після певного часу він просто вимикався.

Я переставала бути «на зв’язку».

Це була моя перша справжня межа. Про те, що я не можу бути ефективною для всіх — і навіть для себе.

Тоді я вирішила звернутися до психіатра.

У день прийому знову був артобстріл — пошкодило один із моїх відновлених магазинів. На щастя, ніхто не постраждав.

Але мені вже було байдуже, що буде з тим залізом, яке залишилося від павільйону, все пробите наскрізь — я була виснажена.

Машина мчала до міста, я запізнювалася.

Лікар не був дуже емпатичним. Але його призначення мені допомогло.

Тривожні препарати я не приймала — лише комплекс вітамінів і почала обстеження, здачу великої кількості аналізів.

У той період зуби почали інтенсивно випадати. Зір погіршився, світ став мутного відтінку.

І саме з цього моменту — крок за кроком — зʼявлялося щось нове. Біль то відступав, то повертався з більшою інтенсивністю. Потік сліз залишався безкінечним. Це були наслідки пережитої травми війни.

Я повернулася до навчання, а спільнота колег-психологів буквально витягувала мене назад до життя.

Навіщо я розповідаю цю історію?

Можливо, комусь вона відгукнеться — нагадає власний досвід, власний біль, власну межу.

Це про той стан, коли людина перестає відчувати, бо небезпека стає звичною. І дуже важливо, дійшовши до цієї межі, почути себе раніше, зупинитися і при першій можливості повернути собі опору.

Бо життя — не чернетка. І «потім» може не настати. А я так мрію дожити до мирного неба.