Що психотерапевти роблять між сеансами: опитування та особисті зізнання

Коли я тільки починала працювати психотерапевтом понад десять років тому, мене завжди цікавило: що відбувається за зачиненими дверима колег? Ми сидимо в одному офісі, але між сеансами всі замикаються, і ти думаєш: невже вони там пишуть ідеальні нотатки, читають складні професійні книжки чи вивчають нові методики? З часом я зрозуміла: так, дещо з цього буває, але переважно ми просто намагаємося встигнути бути людьми — поїсти, сходити в туалет, розім’яти затерплі ноги чи хоч на мить вимкнути голову. І це не слабкість, це необхідність.

Що показали відповіді колег

Нещодавно я вирішила запитати в інших психотерапевтів, чим вони займаються в перервах між сеансами — чи то п’ять хвилин між клієнтами, чи довша обідня пауза. Відгукнулися 53 людини. Я уважно перечитала всі відповіді, порахувала, що повторюється найчастіше, і чесно кажучи, деякі речі мене здивували й водночас дуже потішили.

• Найчастіше (17 осіб) згадували адміністративну роботу: нотатки, листи, дзвінки. Але це не означає, що всі решта цього не роблять — можливо, просто не вказали, бо вважали це очевидним або роблять усе наприкінці дня.
• На другому місці (14 людина) — їжа й напої. Хтось влаштовує нормальну обідню перерву, а хтось швидко закидає в рот батончик чи п’є каву, стоячи біля вікна. І знаєте, це мене розчулило. Ми ж постійно нагадуємо клієнтам дбати про базові потреби, а самі іноді ледве встигаємо випити води.
• 6 осіб чесно написали, що ходять у туалет. Так, це елементарно, але коли сеанси йдуть один за одним, навіть це стає подією.
• 5 людей намагаються рухатися: ходять офісом, розтягуються, виходять надвір. Одна колега додала: «Занадто багато сидіння». І це правда — ми цілими днями сидимо майже нерухомо, і тіло потім нагадує про себе.
• 7 осіб зізналися, що гортають соціальні мережі. Хтось навіть написав: «Інстаграм-дисоціація, ха-ха». Розумію. Після важкого сеансу хочеться хоч на мить «вимкнутися».

Далі йдуть менш поширені, але дуже людські заняття: лежати чи навіть дрімати (5 осіб), дивитися короткі відео (7), гуляти з собакою (3), перевіряти особисті повідомлення (6), виходити в магазин чи кафе (4).

Те, що мене особливо зачепило

З 53 відповідей лише троє згадали, що іноді спілкуються з іншими людьми між сеансами. Тільки двоє. Це боляче. Ми цілими днями слухаємо, емпатіюємо, тримаємо чужі емоції, а потім замикаємося й лишаємося наодинці зі собою. Звісно, у п’ятихвилинній перерві не влаштуєш глибоку розмову, але навіть просто привітатися з колегою чи випити кави з кимось у обід — це вже контакт. А його майже немає.

Ще кілька рідкісних відповідей: хтось робить хатні справи (перевага роботи з дому), хтось читає для душі, хтось просто дивиться у стіну чи у вікно, хтось грає в ігри, хтось слухає подкасти чи робить дихальні вправи. Двоє сказали: «А яка перерва? Я завжди спізнююся на наступний сеанс».

Мій власний досвід

Коли я тільки починала, мені казали: пиши нотатки одразу після сеансу, щоб нічого не забути. Я старалася — і виснажувалася. Постійне перемикання між глибокою емоційною роботою та бюрократією мене вимотувало. З часом я зрозуміла: це не працює для мене.

Тепер я бачу клієнтів переважно один день на тиждень. Між сеансами я швидко переглядаю короткі нагадування, які роблю зранку, перевіряю, чи немає термінових повідомлень від клієнтів чи дитсадка доньки, відповідаю рідним — і все. Нотатки та адміністративні справи залишаю на інший час.

У довших перервах я намагаюся робити щось приємне й спокійне: в’язати, слухати тиху музику, дивитися у вікно, іноді вийти надвір. Беру з собою окрему сумку з «радісними речами» — книжкою, журналом, рукоділлям. Це маленьке свято посеред робочого дня. Раніше я картала себе, якщо замість «корисної» справи (наприклад, прочитати професійну статтю) просто сиділа й дивилася у вікно. Тепер розумію: саме це мені й потрібно. Це не лінощі, це відновлення. І коли клієнт скасовує сеанс, я не залишаюся в кабінеті — їду до моря чи просто гуляю містом. Повертаюся свіжою, а не виснаженою.

Замість висновку

Ми часто забуваємо, що самі теж люди. Ми потребуємо їжі, руху, відпочинку, простого людського контакту. І якщо ми це ігноруємо, то з часом просто не зможемо добре працювати. Тож якщо ви теж психотерапевт і читаєте це — дозвольте собі між сеансами бути не тільки фахівцем, а й живою людиною. Це не розкіш. Це необхідність.