Чи такий вже безпечний підлітковий страх своїх недоліків? І чому дисморфофобія досі є недооціненою?

В наш час, точніше сказати – так було і буде у всі часи – майже неможливо знайти повністю задоволену своєю зовнішністю людину. На жаль, а може на щастя, - ніхто не ідеальний, і у кожної людини є свої недоліки: як у фізичному, так і в психологічному плані. Відомий представник школи психоаналізу, учень і послідовник Зигмунда Фрейда, - Альфред Адлер висунув твердження про те, що ще з дитячого віку людина нерідко переживає почуття власної неповноцінності і переваги оточуючих людей над собою. Якщо до зрілого віку вона не може його подолати, то можуть виникнути прояви неврозу, які спостерігаються у людини протягом усього її життя. І це стосується не тільки психологічних, але і фізичних вад. Людина може або змиритися з ними, або прагнути викорінити їх і змінити щось в собі на краще.

Якщо описувати підлітковий вік, то якраз в цьому віці більше за все люди починають задумуватися про свої власні почуття і думки. У цьому віці вперше усвідомлюється власна несхожість на інших. Підліток вперше стикається з таким важливим і таємничим психологічним станом, як самотність та приділяє велику увагу своїй зовнішності. Але дефекти зовнішності можуть бути надуманими та переростати у фобії, що буде заважати повноцінному особистому і соціальному життю не тільки в підлітковому віці, а і в дорослому.

Тому так важливо вчасно звертати увагу на те, коли стурбованість своїм завеликим носом чи вухами, чи можливо закороткими пальцями чи ногами починає переростати у хворобливу ордержимість та звернутися до психолога, щоб запобігти розвитку фобії чи манії.

Коли у людини буд-якого віку з'являється розлад дисморфофобії, це характеризується постійною зосередженістю на одному або кількох сприйнятих дефектах чи вадах зовнішності, які або непомітні, або лише ледь помітні для інших. Тобто людина постійно звертає увагу на свою "ваду", постійно розглядає себе у дзеркалі, обмацує свої частини тіла, коли поряд немає дзеркала, - а чи не стали вуха ще більшими? І коли починається страх соціальних контактів обо уникнення будь-яких виходів на вулицю чи "в люди" - це ще більше посилює стрес і підживлює страх свого дефекту.

Коли страх переростає у фобію, це може призвести до значного стресу або значного порушення особистої, сімейної, соціальної, освітньої, професійної або інших важливих сфер функціонування.

Так що ж таке дисморфофобія?

Дисморфофобія (грец. Dis – розлад, порушення, morphe – форма, зовнішність, phobia -страх) – болісний нав’язливий страх людини до власної (з її точки зору) потворності, фізичних недоліків, тілесної деформації, чого у більшості людей немає насправді, а якщо є, то стає перебільшеним без існуючих підстав.

Наразі синдром дисморфобії часто пов’язують із низькою самооцінкою. Люди з таким синдромом уникають суспільства, усамітнюються, нерідко переживання своєї уявної потворності настільки важке, що може стати причиною суїцидальних спроб. Це відбувається тому що людина не може прийняти своє фізичне "Я". І це може призвести до розвитку манії.

Як розпізнати прояви дисморфофобії?

Люди, які страждають від синдрому дисморфофобії, часто намагаються всіляко приховати своє обличчя або інші частини тіла, які вони вважають потворними. Дуже часто намагаються перебувати в малоосвітлених місцях, ховатися за предметами меблів, постійно тримають руку біля рота, підборіддя або щік, прикривають обличчя предметами одягу або сонячними окулярами. При дисморфофобії людина також відчуває нав’язливі страхи, що її особистість або інші частини тіла, мають дефекти, є непривабливими і потворними. При цьому людина розуміє, що її страхи не мають об’єктивних підстав. Тобто, при дисморфофобії людина надто переймається уявним дефектом в своїй зовнішності. У тому випадку, якщо реальний незначний недолік присутній, він надає йому перебільшене значення. Якщо фобія переростає в манію, тоді хвора людина вже не розуміє, що дефектів повністю немає, у її уяві вони є і дуууже значні.

Але і при дисморфофобії, і при дисморфоманії люди не тільки приховують свій удаваний дефект, а й намагаються позбутися від нього будь-якими способами. Але якщо при дисморфофобії людина реагує на відмову у виконанні будь-якого оперативного втручання засмученням, але відмовляється від подальших спроб, і каже, що сама розуміє необґрунтованість своїх страхів, то при дисморфоманії хворі після відмови лікарів в так званій допомозі, продовжують наполегливо домагатися свого. Вони вдаються до допомоги косметологів, дерматологів, пластичних хірургів, всіляко наполягають на операції, в разі відмови роблять з цього особисту трагедію, навіть намагаються самостійно виправляти свою уявну потворність і цілком здатні скалічити себе. Існують випадки самостійного надрізання вушних раковин, тривалого носіння прищіпки на носі, підшивки шкіри для зміни розрізу очей тощо.

Дисморфофобія може розвинутися у будь-кого, є приклади багатьох знаменитостей, які страждали чи страждають на дисморфофобію:

• Джослін Вільденштейн – відома як жінка-кішка, вона зробила велику кількість операцій, бо вважала, що її очі повинні бути більш схожими на котячі.
• Майкл Джексон. Його часто дражнили через розмір носа, особливо в родині, що сильно ранило співака і стимулювало перші зміни зовнішності. Зробив велику кількість операцій, щоб удосконалити своє обличчя.
• Аманда Лепор – відома американська трансгендерна модель. Її публічний образ, що включає численні операції, зробив її уособленням переосмислення тілесності та гендеру, хоча вона й почала свій перехід у підлітковому віці до всіх цих втручань.

Чим раніше почати лікування, тим менше вплив фобії відобразиться на подальшому житті.

Найперше, що потрібно знати: пластичні операції заборонені, тому що нав’язливі думки не зникають, а психічний стан після намагання виправляння "дефектів" погіршується. Найперше, що потрібно зробити, - це звернутися до спеціаліста, психологічні консультації вирівнюють стан людини, допомагають знайти причину виникнення страхів і стресу, а також допомогають позбутися таких станів.

При наявності депресії та особливо гнітючих тривожних станів, психолог додатково попросить клієнта звернутись до психіатра, і, якщо психіатр призначить препарати, які покращують настрій і зменшують рівень тривоги, то подальшу психологічну терапію комбінують з їх прийманням. Зазвичай лікарі призначають антидепресанти, протитривожні засоби (анксіолітики) і транквілізатори. Психологічні консультації при цьому не можна відміняти, так як на початку приймання ліків можливі більш активні зміни настрою та людина у таких станах потребує постійної психологічної підтримки.

При своєчасному зверненні до фахівця можна досягти значного поліпшення стану.