Чому деякі діти мріють стати невидимими

Вона сидить на останній парті, рукави кофти натягнуті на долоні, погляд у підлогу. Якщо спитати вчителя, чи є в класі Марія, той на мить замислиться: «А, та тихенька дівчинка… здається, є».
Він приходить додому, скидає рюкзак біля дверей і одразу йде до своєї кімнати. Не вмикає світло. Мама кричить з кухні: «Ти знову мовчки пройшов повз мене?!» – але він уже зачинив двері. Краще не помічати, ніж отримати черговий спалах гніву.
Вони різні – ці діти. Але в одному схожі до болю: бути побаченим для них небезпечно. І тоді єдиний вихід – навчитися зникати.

Як працює «невидимість» у голові дитини

Коли середовище навколо непередбачуване (батьки можуть кричати, битися, зникати на кілька днів або раптово влаштувати допит), мозок дитини шукає хоч якийсь спосіб контролю.
І знаходить простий і жахливо ефективний: «Якщо мене не помітять – мене не скривдять».
Це не свідоме рішення. Це автоматична програма виживання.

У психології це називається дисоціацією легкого ступеня або стратегією «freeze/fawn» (завмирання або підлещування) у полівагальній теорії Стівена Порджеса. Коли реакції «бий» чи «біжи» неможливі, залишається лише завмерти і стати максимально непомітним. Дитина буквально вчиться вимикати свою присутність: тихий голос, скуті рухи, уникнення зорового контакту, мінімум емоцій на обличчі.

Нейробіологічно це виглядає так: мигдалина (центр страху) постійно в режимі «червоної кнопки», а префронтальна кора, яка відповідає за планування і самовираження, приглушується. Організм економить енергію на все, крім виживання.

Що бачать дослідники

Пітер Фонангі, британський психоаналітик і один з творців концепції менталізації, разом з колегами багато років вивчав дітей із травматичним досвідом. У 2004 році в журналі Development and Psychopathology вийшла стаття, де показали: діти, які пережили емоційне насильство чи нестабільність прив’язаності, значно гірше розпізнають власні емоції та емоції інших людей.
Простіше кажучи, якщо ти роками вчився бути невидимим, ти перестаєш розуміти, що взагалі відчуваєш. І, відповідно, як це показати світу.

Інше велике дослідження – ACE Study (Adverse Childhood Experiences), яке проводили з 1995 по 1997 рік у США за участі понад 17 000 людей. Виявилось, що чим більше травматичних подій у дитинстві, тим вища ймовірність у дорослому віці мати проблеми з самооцінкою, хронічну тривогу і навіть дисоціативні розлади. «Невидимість» у дитинстві дуже часто стає провісником того, що людина все життя відчуватиме себе «на узбіччі власного життя».

Як це виглядає в дорослому житті

Людина, яка навчилася бути невидимою, часто:

• не просить про допомогу, навіть коли тоне;
• вибачається за те, що дихає чужим повітрям;
• уникає будь-яких конфліктів, навіть коли її явно ображають;
• відчуває провину, якщо хтось звертає на неї увагу (особливо позитивну);
• має внутрішнє переконання «я не вартий місця в цьому світі».

Вона може бути неймовірно чуйною до інших – бо роками вчилася читати найменші зміни настрою дорослих, щоб встигнути сховатися. Але до себе самої залишається сліпою і глухою.

Чи можна це «вимкнути»?

Так. Але не швидко і не одним клацанням.
Терапія (особливо травмофокусована, EMDR, схема-терапія чи тілесно-орієнтована) допомагає поступово повертати відчуття «я маю право бути».
Важливо вчитися маленькими кроками: спочатку просто помічати свої емоції (навіть якщо це «я не знаю, що я відчуваю»), потім дозволяти собі займати більше простору – голосніше говорити, дивитися в очі, просити.

Одна моя знайома клієнтка багато років ходила тільки в сірому і чорному. На десятому місяці терапії прийшла в яскраво-жовтій куртці і розплакалася: «Я вперше за 35 років дозволила собі бути помітною. І мене ніхто не вдарив».

Останнє

Якщо ти читаєш це і впізнаєш себе чи когось близького – знай, що бажання бути невидимим не є твоєю провиною і не є твоєю ідентичністю. Це була найкраща стратегія, яку змогла вигадати маленька дитина, щоб вижити.
Тепер ти дорослий. І світ уже не той.
Можна потроху вчитися бути видимим – спочатку для себе, потім для тих, кому ти справді довіряєш.
І одного дня виявиться, що бути побаченим – це не страшно.
Це просто… бути.

Джерела, які варто почитати, якщо тема зачепила:

• Fonagy, P., Gergely, G., & Target, M. (2007). The parent–infant dyad and the construction of the subjective self. (Наукова стаття про формування «Я»).
• Van der Kolk, B. «Тіло веде лік» / The Body Keeps the Score (Фундаментальна книга про те, як травма «записується» в тілі).
• Porges, S. Полівагальна теорія (Про те, як нервова система перемикається в режим виживання).