Найкоротша ніч. Найдовша тиша.
Колись давно, в лісі, де вночі шелестіли трави, а сови вгадували долю по тріщинах у корі дерев, жила жінка із срібним волоссям. Вона була стара, але не старенька. Мудра, але не всемогутня.
Але один раз на рік — у найкоротшу ніч — вона розпалювала багаття біля своєї хатинки, ставила чашу з липовим чаєм поруч, сідала… і розповідала.
Люди не могли підійти близько. Але якщо зупинялися біля старого дуба, що ріс за три кроки від її хижки, то чули історії — про тих, хто давно пішов, але досі блукає лісом, про звірів, які перетворюються на людей, якщо поцілувати їх у чоло…
Про зорі, що впали в ставок, і тепер кожен, хто дивиться у воду, бачить те, що втратив.
Про бабусю, яка носила у банці свого померлого кота, щоб той оберігав її від самотності.
Про дівчинку, яка товаришувала з болотом і щовесни отримувала від нього подарунки — срібні яйця, в яких спали комарі, що співали сни.
І всі, хто слухав її, йшли звідти вже іншими.
Не тому, що дізнавались правду.
А тому, що їхній біль більше не був самотнім.
