Смерть близької людини через війну
Є події, після яких усе — до і після.
І навіть якщо ти зовні залишаєшся тією самою людиною, всередині вже інша.
Смерть близької людини через війну — це не просто втрата.
Це злам звичного світу, коли немає кого набрати, кому написати, з ким мовчати.
Це порожнеча, яку ніхто не може заповнити.
І ще — провина за те, що ти живеш. За те, що можеш сміятись, пити каву, планувати завтра.
Люди часто кажуть: час лікує.
Але час нічого не лікує сам по собі.
Він лише віддаляє гостроту болю, щоб ми могли дихати.
Щоб в якийсь момент знову дозволити собі не тільки виживати, а й жити.
І це не зрада пам’яті.
Це продовження її — через нас.
Через наші вибори, через добро, яке ми робимо, через життя, яке триває всупереч усьому.
Як психолог я часто бачу, як люди бояться говорити про втрату.
Бояться, що якщо доторкнуться до болю — потонуть.
Але справжнє полегшення приходить саме тоді, коли ми дозволяємо собі прожити це.
Плакати, злитись, мовчати, згадувати, дихати.
Знову і знову, поки біль не стане частиною історії, а не центром життя.
Можливо, ми ніколи не навчимось приймати смерть.
Але можемо навчитись не відвертатися від життя після неї.
