Ігри розуму: від відчуття присутності до емоцій, у яких немає назви

Чи траплялося вам коли-небудь, залишившись наодинці, раптом відчути, що в кімнаті є хтось іще? Це моторошне, майже невловиме відчуття, в якому не кожен готовий зізнатися. Воно з’являється раптово, змушуючи серце битися частіше, а погляд — нервово бігати по кімнаті. Ми схильні відмахуватися від таких моментів, списуючи їх на втому чи гру уяви. Але що, як наш мозок справді здатен створювати цілі світи, відчуття та присутності, які здаються нам абсолютно реальними?

Тінь за плечем: Коли ми не самі у порожній кімнаті

Це відчуття — не просто плід сучасних страхів. Ще у 1894 році Товариство психічних досліджень провело одне з наймасштабніших на той час опитувань, намагаючись зрозуміти незвичні людські переживання. Результати вразили: приблизно одна людина з 43 розповідала про досвід, який неможливо було пояснити простим збігом обставин. Серед них були випадки телепатії, передчуттів і, звісно, відчуття невидимої присутності. Одна з історій розповідала про священника, якого вночі попередила невидима сутність, застерігаючи від поїздки на човні. Він послухався, а наступного дня дізнався, що човен затонув.

Сьогодні наука пропонує більш приземлені, але не менш дивовижні пояснення. Одне з них пов’язане із сонним паралічем — станом, який хоча б раз у житті переживають близько 7% дорослих. Уявіть: ви прокидаєтеся, ваш розум уже активний, але тіло ще спить, скуте м’язовим паралічем. У такому безпорадному стані понад 50% людей повідомляють про відчуття зловісної присутності в кімнаті. Дослідники припускають, що мозок, зіткнувшись із незвичайною та тривожною ситуацією (неможливістю рухатися), намагається знайти зовнішню причину загрози й сам «домальовує» її образ.

Цікаво, що вікторіанські «привиди» часто були заспокійливими чи попереджувальними, тоді як сучасні присутності, викликані сонним паралічем, переважно ворожі. Але це явище не обмежується сном. Люди з хворобою Паркінсона чи певними формами психозу також можуть відчувати невидимих компаньйонів. Це доводить, що джерело відчуття криється глибоко в механізмах нашого мозку.

Різні культури мають свої назви для нічних гостей: португальці розповідають про «маленького монаха з проколотою рукою», а народ йоруба в Нігерії — про «оґан ору».

Неврологічні експерименти підтверджують, що ці відчуття можна викликати штучно. В одному з досліджень швейцарський невролог Олаф Бланке стимулював електричним струмом певну ділянку мозку пацієнтки. У відповідь жінка почала відчувати за спиною «тіньову фігуру», яка повторювала її рухи та навіть намагалася втрутитися в її дії. Виявилося, що мозок просто створював фантомну копію її власного тіла, яку вона сприймала як когось чужого. Отже, відчуття, що ми не самі, може бути лише складною грою нашої свідомості, яка намагається інтерпретувати суперечливі сигнали.

Словник душі: Емоції, для яких бракує слів

Наш внутрішній світ не менш загадковий, ніж зовнішній. Іноді ми переживаємо емоції настільки складні й тонкі, що для них просто не існує назв у звичній мові. Автор Джон Кеніг у своєму «Словнику незрозумілих печалей» спробував дати імена цим почуттям. І хоча ці терміни вигадані, вони дивовижно влучно описують те, що багато хто з нас відчував.

Еліпсизм. Це меланхолія, пов’язана з майбутнім, якого ми ніколи не побачимо. Це смуток, який відчуває дідусь, розуміючи, що не побачить, як його онуки стануть дорослими. Це також може бути більш глобальним почуттям — тугою за майбутнім людства, яке залишиться за межами нашого життя. Ми так часто зациклюємося на минулому, яке існує лише у спогадах, і на майбутньому, яке є лише плодом уяви, що забуваємо про єдиний реальний момент — сьогодення.

Ліберозис. З віком життя наповнюється обов’язками: рахунки, робота, відповідальність. Іноді виникає майже непереборне бажання просто опустити руки й перестати про все турбуватися. Це і є ліберозис — прагнення знову стати дитиною, яка грається на подвір’ї з друзями, передаючи м’яч одне одному, і єдина турбота якої — не дати йому впасти. Це бажання звільнитися від тягаря дорослого життя і просто насолоджуватися моментом.

Онума. Чи доводилося вам озиратися на пройдений шлях і відчувати гіркувато-солодке полегшення від того, як усе склалося? Це онума. Це відчуття, коли ти нарешті досягаєш мети, до якої йшов роками, але усвідомлюєш, що не можеш повернутися в минуле і сказати молодшому собі, що всі тривоги були марними. Це радість від завершення марафону, затьмарена тим, що твій друг, з яким ти починав бігти, не стоїть поруч на фінішній прямій, щоб розділити тріумф.

Екзилізис. Бувають моменти, настільки особисті та значущі, що їх майже неможливо передати словами. А коли ми все ж намагаємося поділитися ними, то стикаємося з порожнечею в очах співрозмовника. Це розчарування від того, що тебе не розуміють, і є екзилізис. Ти розповідаєш про щось неймовірне, а у відповідь отримуєш лише ввічливе кивання. Це не тому, що ваш друг поганий. Просто для справжнього співпереживання потрібна величезна емоційна робота, а досвід кожної людини унікальний. Іноді достатньо просто бути вислуханим, не чекаючи повного розуміння.

Дивні імпульси та затишок знайомого

«Поклик безодні». Якщо ви коли-небудь, стоячи на краю високої будівлі чи скелі, відчували раптовий, ірраціональний імпульс стрибнути — ви не самотні. Це явище має назву «поклик безодні». Всупереч своїй моторошній назві, воно рідко пов'язане із суїцидальними думками. Дослідження 2012 року показало, що це, найімовірніше, збій у роботі нашого інстинкту самозбереження. Мозок посилає сигнал тривоги: «Не підходь до краю! Це небезпечно!». Але іноді ми неправильно інтерпретуємо цей потужний сигнал як бажання зробити небезпечний крок. Тож наступного разу, коли відчуєте щось подібне, знайте: це просто ваш мозок намагається вас захистити, хоч і в дивний спосіб.

Терапія повторних переглядів. Чому ми знову і знову переглядаємо улюблені фільми чи слухаємо ті самі пісні? У цьому є глибокий психологічний сенс. Повторення дає відчуття комфорту та передбачуваності у хаотичному світі. Ми точно знаємо, які емоції отримаємо, і це заспокоює. Перегляд старої комедії — це як зустріч із добрим другом. Це також зв’язок із минулим, спосіб пережити щасливі моменти знову. Крім того, в епоху нескінченного вибору на стрімінгових сервісах повернення до знайомого рятує нас від «парадоксу вибору». А ще це дає нам ілюзію контролю: ми знаємо кожну репліку, кожен поворот сюжету, і на ці півтори години світ підкоряється нам.

Можливо, наш розум — це не просто інструмент для пізнання світу, а й його творець. Він малює тіні там, де їх немає, дає імена почуттям, для яких бракує слів, і знаходить затишок у знайомих історіях. І розуміння цих дивних механізмів робить нас не слабшими, а навпаки — ближчими до розуміння самих себе.

Література:

• Koenig, J. (2021). The Dictionary of Obscure Sorrows. Simon & Schuster.
  (Англомовна книга, що є першоджерелом для таких термінів, як «еліпсизм», «ліберозис», «онума» та «екзилізис». Автор створює нові слова для опису глибоких і специфічних емоційних станів, які не мають назв у сучасних мовах.)
• Hames, J. L., Ribeiro, J. D., Smith, A. R., & Joiner, T. E. (2012). An urge to jump affirms the urge to live: an empirical examination of the high place phenomenon. Journal of Affective Disorders, 136(3), 1114–1120.
  (Ключове дослідження феномену «поклику безодні». Автори доводять, що це відчуття частіше зустрічається у людей, які не мають суїцидальних намірів, і пов'язують його з хибною інтерпретацією сигналу тривоги, що надсилається мозком.)
• Arzy, S., Seeck, M., Ortigue, S., Spinelli, L., & Blanke, O. (2006). Induction of an illusory shadow person. Nature, 443(7109), 287.
  (Наукова публікація, в якій описано експеримент зі стимуляцією скронево-тім'яної частки мозку, що викликав у пацієнтки відчуття присутності «тіньової фігури». Це дослідження надає неврологічне підґрунтя для розуміння феномену «відчуття присутності».)
• Jalal, B., & Ramachandran, V. S. (2017). Sleep paralysis, “the ghostly bedroom intruder” and out-of-body experiences: the role of mirror neurons. Neuropsychologia, 99, 138-143.
  (Стаття, що досліджує зв'язок між сонним паралічем і відчуттям присутності зловмисника. Автори висувають гіпотезу про те, що цей феномен може бути пов'язаний з роботою дзеркальних нейронів та порушенням обробки сигналів про власне тіло в мозку.)