Глава 2. Чому внутрішня дитина іноді страждає і як це впливає на дорослу людину
Бувають дні, коли зовні все ніби гаразд.
Ти усміхаєшся дітям, вирішуєш побутові справи, підтримуєш інших — але всередині щось тихо болить.
Цей біль часто не про сьогодні. Він — відлуння того, що колись не було прожито.
Колись, у дитинстві, ми всі переживали моменти, які залишили слід.
Не завжди це великі травми — іноді просто відсутність ніжності там, де вона була потрібна.
Несказані слова, невислухані почуття, холод замість тепла.
Твоя внутрішня дитина могла навчитися:
- бути «зручною», щоб її не сварили;
- не плакати, щоб не дратувати;
- не просити, щоб не розчаровуватись;
- сміятись, коли болить, бо інакше тебе не зрозуміють.
І от ти виросла.
Ти — доросла, розумна, відповідальна.
Але коли хтось не помічає твоїх зусиль, коли ти відчуваєш самотність навіть серед людей, коли сльози підступають без причини — це говорить вона.
Маленька дівчинка всередині тебе, яка досі чекає:
«Побач мене. Обійми мене. Дозволь мені бути собою».
Її біль не зникає з часом. Він просто змінює форму.
Він стає втомою, перфекціонізмом, гнівом, який не можна показати, або порожнечею, яку ніхто не бачить.
Цей біль впливає на доросле життя тихо, але глибоко. Він може змусити нас обирати не тих людей. Працювати понад силу, бо «треба довести». Терпіти, бо «так буде спокійніше».
А іноді — просто не чути себе, бо колись це було безпечніше.
Але є хороша новина.
Внутрішня дитина не хоче карати тебе. Вона просто чекає зустрічі.
Чекає, щоб ти зупинилась і сказала:
«Маленька, я тут. Я тебе чую. І більше не залишу».
Бо кожен раз, коли ти дозволяєш собі відчути — справді відчути — ти зцілюєш і себе сьогоднішню, і ту маленьку тебе з минулого.
І саме з цього починається справжня м’якість.
Не та, яку демонструють, а та, в якій можна нарешті дихати.
У наступній главі я хочу поговорити про це глибше — про мову внутрішньої дитини.
Як вона говорить із нами через почуття, тіло, сни і щоденні реакції.
І як навчитися розуміти її без слів.
