Розламана на шматки
Вона сьогодні востаннє зачинила двері свого Дому.
Востаннє провела рукою по одвірку, за який трималась її мама...
Вікна дивились вслід, великими сумними очима, сповненими мрій.
Просто стіни.
Просто адреса.
Просто місце, де любила, плакала і відчувала себе живою.
Просто минуле, яке не забрати з собою.
Вона стоїть на уламках свого життя, а в серці порожнеча. І жодного «Співчуваю»...
Невизнане горе
Не кожне горе проговорене, його не помічають в оточенні або знецінюють. Людина залишається з ним сам на сам. Це біль, який не має "офіційного статусу". Його не видно, але він є. І має право бути.
Існує горе, що оточене соціальним табу: смерть внаслідок самогубства, перинатальна втрата чи аборт, залежність чи психічне захворювання близької людини. Такі переживання часто залишаються невидимими І це горе залишається глибоко всередині, воно не визнане, закрите, воно непрожите , воно просто живе у мовчанні.
Проте є ще одна, часто замовчувана реальність — це стосунки, що не визнаються важливими: втрата одностатевого партнера, смерть коханця, втрата друга чи розрив стосунків. І тут суспільство рідко надає підтримку або й ще й засуджує...
А скільки разів чули фразу: «Ну чого ти плачеш, це ж всього кіт. Заведи собі іншого...» або «Ну ти ж жива, а то лише будинок — новий побудуєте», чи «Та це ж всього робота, хоч відпочинеш на пенсії»...
Ці слова знецінюють горе, знецінюють той біль.
А далі — просто болить.
І нікому не скажеш, бо «це ж не таке вже й горе».
Але тіло пам’ятає. Серце теж.
Заснути важко, дихати важко.
Ти злишся, соромишся, звинувачуєш себе.
А всередині — порожнеча, яка не проходить, бо поруч не було тих, хто просто сказав би: “Тобі боляче — і це нормально.”
