Майже кожна доросла жінка одного разу переживала свого «мудака».

Майже кожна доросла жінка одного разу переживала свого «мудака».
Неважливо - у 25, 35 чи 45.
Неважливо, ким він був: чоловіком, коханцем, другом чи партнером без зобов’язань.
Неважливо, казав він тобі «ти кохання мого життя», чи просто дивився так, що ти вірила - на нього можна покластися.

Той, від якого зносило дах.
І не лише від сексу (хоч і від нього теж), а від того, як він дивиться.

Той, перед ким ти роздягалась у всій своїй вразливості. Не тільки тілом.

А потім…
Він бив боляче.
Не випадково, а туди, де було тонко.
Бо тільки той, кому ти дала доступ до душі, може вцілити прямо в серце.

Ти падала.
Виїдала себе зсередини.
Копалася в повідомленнях, згадках, інтонаціях.
Шукала, що було не так у тобі.
Шукала відповіді в чужих очах, у чаті з подругою, у голосі психотерапевта, в мовчанні Бога.

А потім вставала.
І усвідомлювала:

Що вразливість можна показувати не кожному.
Що любов - не причина терпіти.
Що ти більше не віддаси себе за обіцянки. Ніколи.

Так, нам усім потрібен той, хто зцілює.
Хто побачить тебе цілком і не злякається.

Але по-справжньому дорослою ти стаєш лише після того, хто зламає, щоб усім своїм єством зрозуміти, де закінчується «кохання» і починається самозрада.

Саме з ним у тобі помруть найдурніші ілюзіі, з якими молода жінка виходить у доросле життя:

Що якщо бути «хорошою», то погане тебе омине.
Що прийде чоловік і врятує.
Що любов - це завжди світло і ніжність.

Ні.
Іноді любов приходить із лопатою.
І закопує тебе разом із твоїми ілюзіями.

А потім ти проростаєш.
Сама.

Тож так.
Кожна жінка доросла жінка має одного разу пережити свого «мудака».
Дай Боже, щоб вистачило одного.