Людмила Прокофіївна Калугіна — сучасна амазонка?

У своїй книзі «Емоційна жіноча травма» юнгіанська аналітикиня Лінда Леонард наводить класифікацію проявів емоційної травми, отриманої жінкою у взаєминах з батьком, виходячи з полярностей: пуелла («вічна дівчинка») і ділова жінка («амазонка в панцирі»).
Авторка пише, що одним зі способів прояву патерну «амазонка в панцирі» є сценарій покірної, сповненої обов'язку доньки.
Якщо жінка з патерном пуелли проєктує свого Анімуса на реальних чоловіків, намагаючись знайти в них батька, то амазонка вбудовує батьківський образ у себе, щоби не залежати ні від кого. Вона стає сама собі батьком.
Амазонка свідомо зневажає все чоловіче, а несвідомо — ототожнює себе з маскулінним. Причина такого вибору — ненадійний, слабкий батько, у стосунках з яким не було ні емоційного, ні духовного зв’язку. Або батько, який ставився до доньки як до сина, покладаючи на неї великі очікування.

Людмила Прокофіївна Калугіна зі "Службового роману" — сучасна амазонка?

Знаю, звучить сумнівно, але це так.
Поділюся своїми думками.

У своїй книзі «Емоційна жіноча травма» юнгіанська аналітикиня Лінда Леонард наводить класифікацію проявів емоційної травми, отриманої жінкою у взаєминах з батьком, виходячи з полярностей: пуелла («вічна дівчинка») і ділова жінка («амазонка в панцирі»).

Авторка пише, що одним зі способів прояву патерну «амазонка в панцирі» є сценарій покірної, сповненої обов'язку доньки.

Якщо жінка з патерном пуелли проєктує свого Анімуса на реальних чоловіків, намагаючись знайти в них батька, то амазонка вбудовує батьківський образ у себе, щоби не залежати ні від кого. Вона стає сама собі батьком.

Амазонка свідомо зневажає все чоловіче, а несвідомо — ототожнює себе з маскулінним. Причина такого вибору — ненадійний, слабкий батько, у стосунках з яким не було ні емоційного, ні духовного зв’язку. Або батько, який ставився до доньки як до сина, покладаючи на неї великі очікування.

Поступово внутрішній батьківський принцип починає диктувати правила гри у зовнішньому світі: «як правильно жити», «якою слід бути». Батьківські вимогливі енергії беруть гору над хлоп’ячою частиною маскулінності. Внутрішній «розлючений хлопчик» (тіньова частина Анімуса) постійно намагається втрутитися в життя жінки, порушити правила, зробити помилку, що сильно лякає жінку-амазонку.

Вона забороняє собі помилятися. Будь-яка спонтанність асоціюється з хаосом і додатковими труднощами, несвідоме уникає всього, що пов’язано зі змінами.

Читаючи опис патерну, у мене виникло відчуття — десь я вже бачила таку сповнену обов’язку жінку, яка викреслює зі свого життя все, що намагається порушити створену нею ж самою структуру.

Ну звичайно.
Людмила Прокофіївна Калугіна.

Взаємодіючи зі світом через Персону «Мимри», вона вважає обурливим оголошення про продаж колготок у жіночому туалеті, примірку чобіт секретаркою і самі чоботи «дуже зухвалі», які б вона не взяла. Її поважає керівництво, їй телефонує міністр, а підлеглі бояться. У неї бездоганна репутація.

І ось у полі її зору з’являється ВІН!!!

Товариш Новосельцев (який, на свою голову, накосячив зі звітом), на якого, як ми побачимо згодом, будуть спроєктовані функції Анімуса, що залишилися нерозвиненими у самої Людмили Прокофіївни.

Сама того не знаючи, вона несвідомо підштовхує Новосельцева до тіньових проявів її Анімуса. Того самого «розлюченого хлопчика», «простачка», «Івана-дурника», ірраціональні, спонтанні вчинки якого їй важко прийняти в собі.

Її внутрішній Кощій (вимогливі енергії внутрішнього батька, яким вона одного разу стала для себе) утримує в темній вежі сплячу жіночність, внаслідок чого у 36 років Людмила Прокофіївна вичистила свій простір від чоловіків і жінок, вважає своє життя «якось усталеним, сформованим».

«Я — старий холостяк», — каже вона про себе.

«Врятувати» фемінність із вежі можуть тільки енергії «Івана-дурника», які раптом починає проявляти Новосельцев. Будучи за природою закомплексованим, він ніби несвідомо виконує запит героїні: дозволяє собі поводитися так, як не дозволяє Калугіна.

Наче «якась муха його вкусила». Він бешкетує на вечірці у Самохвалова, сидить на столі директора, влаштовує бійку в кабінеті заступника, дарує квіти, бігає під час роботи за квитками в цирк, ігнорує міністрів, цілує героїню, робить їй «нераціоналізаторську» пропозицію.

Таке поводження спочатку дратує Калугіну, бо «навіть вона собі такого не дозволяє». Але з часом вона — непитуща — стає «цілком навіть, від хорошого вина не відмовлюсь», вигадує небилиці про друга-авіаконструктора, цікавиться модою, ображається, що Новосельцев бачить у ній лише «директора», береться за його «перевиховання», мчить рятувати кота з сміттєпроводу.

Її внутрішній Кощій зломлений: принципи, яким вона слідувала все життя, похитнулися. Вона переживає ті частини особистості, які не пов’язані з батьківським комплексом і які уособлюють хлоп’ячі, бешкетні, активні прояви її Анімуса, які довго були під забороною. Анімус перестає бути суто батьківським. Тепер це Чоловік, який поєднує в собі енергію хлопчика, мудрого старця, воїна і навіть таємничого незнайомця.

Внутрішня в’язниця зруйнована: тепер можна проспати на роботу, робити зачіски, пліткувати з колежанками, виглядати приголомшливо — і так тепер буде завжди. Новосельцев уже ні до чого: він лише провідник, який допоміг привласнити тіньові проєкції її Анімуса. Тепер можна жити так, як хочеться, а не як правильно.

Навіть можна трохи зіпсувати собі репутацію й бити Новосельцева парасолькою по голові на очах у всіх — бо він засумнівався в її красі, молодості, назвав її «мимрою».

А вона — не Мимра.

Проаналізувавши фільм з точки зору архетипового шляху героїні, я ще раз переконалася: коли жінка не почувається красивою, жіночною, сексуальною — не жіночність треба прокачувати, а зцілювати внутрішнього чоловіка — Анімуса.

А це вже конкретні навички, яким можна й важливо навчатися.