Я і еміграція: як розбиралася по шматочках і збирала себе наново

Цей текст - для тих, хто не мріяв про переїзд, але мусив рятувати дітей. Для тих, хто не обирав нове життя, а був змушений вирвати себе з корінням і пересадити в інший ґрунт.

Це мій досвід - жінки, мами, гештальт-терапевтки, яка прожила 3 роки й 2 місяці адаптації в Німеччині, а зараз починає нову хвилю вже в Болгарії.

Цей шлях не був легким, але він зробив мене справжньою.

Коли світ розсипається

Коли почалася війна, я не збиралась емігрувати. Я просто хапала дітей за руки й бігла. Нічого героїчного. Просто материнський інстинкт і величезний страх,робота рептильного мозку.

У нас була валізка, документи, діти - і ні краплі впевненості, що ми зможемо знову дихати вільно.
Ми опинилися в Німеччині. Я, син 8 років, донечка 4 - і холодна тиша чужої країни. У цій тиші мені хотілося кричати. Але я мовчала. Бо потрібно було триматися.

Моя внутрішня міграція: 6 психологічних етапів адаптації

1. Шок і дезорієнтація

Перші тижні - як у тумані. Я не розуміла, де я.
У магазині усміхаюсь - автоматично.
На вулиці повторюю: “Danke”, “Ja”, “Nein” - не розуміючи сенсу.
В голові постійне: «Як ми тут опинились? Це ж не може бути назавжди».
Тіло - в безпечній Європі. Душа - ще в Херсоні,вдома.

2. Заперечення

Я казала собі: «Ми тут ненадовго».
Не заводила друзів. Не купувала прикрас для дому. Не будувала планів.
Ніби це просто затяжна поїздка.
Всередині це було про страх. Про небажання втратити те, що ще можна було втримати - минуле, ідентичність, мову, себе.
Але з часом я відчула: ми залишаємося. І це вже не втеча - це виживання.

3. Гнів

Цей етап вибухнув раптово.
Гнів на німецьку бюрократію, де доводиться чекати тижнями на просту довідку.
Гнів на себе: «Чому я не змогла залишитись у своїй країні?»
Гнів на те, що діти мусять адаптуватись швидше за мене. Гнів на нерозуміння німецької мови...

4. Смуток і втрата

Це був найтемніший період.
Плакала щоночі, коли діти засинали.
Увімкнула якось українську колискову - і не змогла вимкнути, слухала її кілька годин.
Визнавала: я втратила дім, рутину, звичну себе.
Адаптація - це не просто про нову країну. Це про горювання за попереднім життям. І це треба пройти. Інакше нове не проросте.

5. Прийняття

Одного разу я в аптеці сказала німецькою щось складніше за “Ібупрофен”. І мене зрозуміли.
Мене впізнала мама зі школи сина. Я пройшла курс В1.
І тоді я відчула: я більше не чужа.
У мені ще звучить біль, але вже є і опора. Я почала відкриватися світові. Почала повертати професію, силу, голос.

6. Відновлення і нова ідентичність

Я знову почала працювати. Онлайн. З підлітками, з жінками, з тими, хто теж проживає втрату.
Я створювала простір, який колись так шукала для себе - теплий, м’який, безпечний.
Я більше не “та, що втекла”. Я - та, що витримала, виросла і тримає інших.

Болгарія: друга хвиля

Через три роки ми переїхали до Болгарії. Цього разу - вже не як біженці. А як родина, яка свідомо шукає нову якість життя.

Але навіть тут - знову адаптація.
Нова мова. Інші закони. Інший ритм. Я знову гублюсь в офісі, знову пояснюю, хто я.
Але вже без паніки. Бо я знаю: це не кінець. Це початок нового кола.
Мій досвід у Німеччині навчив головному: життя можна відбудовувати з будь-якого місця, якщо твої опори - в тобі самій.

А ти на якому етапі?

Цей текст - не про еміграцію. Він про живу людину, яка шукає дім у собі.
Можливо, ти зараз десь між гнівом і смутком. А, може, вже будуєш нове.
У будь-якому випадку - ти не одна, не один. І це нормально - не знати, як далі. Але ти точно знатимеш, коли прийде твій час проростати.

Якщо хочеш поділитися своїм етапом - напиши в коментарях або в особисті повідомлення.

З любов’ю, Маріанна
Гештальт-терапевтка, мама, жінка, що будує дім  зсередини.