Чи справді можливо нічого не сказати?

Чи замислювалися ви коли-небудь про те, скільки всього ми говоримо, навіть не розтуляючи рота? Ми живемо у світі, переповненому словами, але найщиріші, найглибші послання часто передаються без них. Існує одна фундаментальна істина нашого буття: ми не можемо не спілкуватися. Кожен наш вчинок, а часто й бездіяльність, є дзеркалом, що відбиває наш внутрішній стан у конкретний момент. Це неминуче.

Стук у двері як сповідь

Пригадую один експеримент, в якому мені довелося брати участь ще в студентські роки. Це була проста, на перший погляд, акторська вправа. Один з нас, нехай буде Остап, виходив за двері аудиторії. Його завдання полягало в тому, щоб постукати в ці двері з певним наміром. А інша учасниця, Марічка, залишалася в кімнаті й мала вгадати, що стоїть за цим стуком.

І знаєте, що вражало найбільше? Різноманітність цих звуків. Це був грайливий, ледь чутний стукіт, ніби запрошення до таємної гри. Потім — переляканий, уривчастий, що змушував серце стискатися в тривозі. А ще — важкий, повільний стукіт переможеної людини, в якому відчувалася вся гіркота розчарування.

Якщо навіть такий простий звук, як стукіт у дерев'яні двері, може так багато розповісти про емоційний стан людини, уявіть на мить, скільки інформації ми транслюємо щосекунди. Наша постава, жести, семантика, тон, одяг, вираз обличчя, рухи, увага — все це створює цілісний портрет нашого внутрішнього світу.

Хто знає правду: ви чи ваше оточення?

Цікаво, що сам факт передачі інформації не гарантує її точного розшифрування. Між тим, що ми «транслюємо», і тим, що «приймає» спостерігач, завжди існує певний «шум». Людина, що спостерігає за вами, може помилитися у своїх висновках, інтерпретуючи ваші дії через призму власного досвіду та настрою.

Але буває й навпаки. Іноді спостерігач може помітити й правильно визначити такий аспект вашого внутрішнього стану, про який ви самі навіть не здогадуєтеся. Можливо, ваша сутулість говорить про втому, яку ви вперто ігноруєте. Або тремтіння в голосі видає хвилювання, яке ви намагаєтеся приховати навіть від себе.

Таким чином, ані той, хто діє, ані той, хто спостерігає, не є абсолютним авторитетом у визначенні істинного сенсу комунікації. Спілкування — це процес, що народжується на перетині двох позицій, і правда про нього існує лише в цій взаємодії.

«Кулак» оператора: невидимий підпис у морі війни

Історія знає дивовижний приклад, що блискуче ілюструє цю ідею. Під час Другої світової війни Британська розвідка перехоплювала радіограми, надіслані нацистськими агентами за допомогою абетки Морзе. Як відомо, це система, де літери та слова кодуються комбінаціями коротких і довгих сигналів — крапок і тире. Оператор створює їх, натискаючи або утримуючи кнопку.

Здавалося б, що може бути більш механічним та безособовим? Проте аналітики з часом почали помічати дещо дивовижне. Вони виявили ледь вловимі індивідуальні відмінності в тому, як різні оператори створювали ці крапки й тире. У когось крапки були трохи різкішими, у когось — тире ледь довшими. Ці унікальні ритмічні «підписи» вони назвали «кулаками».

Завдяки розпізнаванню цих «кулаків» союзники навчилися ідентифікувати окремих операторів. Це дозволяло їм відстежувати пересування конкретних агентів по всій Європі, навіть якщо ті змінювали свої позивні. А це, своєю чергою, давало безцінну інформацію про маневри та плани противника.

Найцікавіше те, що самі німецькі агенти абсолютно не усвідомлювали, що мимоволі «підписують» кожне своє повідомлення. Вони не могли не вкласти частинку своєї індивідуальності, своєї нервової системи, свого єства у таку, здавалося б, механічну дію, як натискання кнопки.

Замість висновку

Тож який висновок можна з цього зробити? Ми постійно спілкуємося. Кожен наш рух, кожна дрібна поведінкова деталь, так чи інакше, віддзеркалює наш внутрішній світ. І для того, щоб цей обмін інформацією відбувся, зовсім не обов'язково, щоб ми усвідомлювали, що саме ми повідомляємо.

Це усвідомлення може дещо змінити наше ставлення до себе та інших. Воно спонукає бути уважнішими до сигналів, які ми посилаємо, і до тих, які отримуємо від інших. Адже найважливіші розмови часто відбуваються у повній тиші.

Тож, що говорить про вас ваша тиша?

Література

• Watzlawick, P., Beavin, J. H., & Jackson, D. D. (1967). Pragmatics of Human Communication: A Study of Interactional Patterns, Pathologies, and Paradoxes. W. W. Norton & Company.
  (Анотація: Фундаментальна праця, в якій сформульовано п'ять аксіом людської комунікації. Перша аксіома — «Неможливо не спілкуватися» (One cannot not communicate) — є центральною темою статті. Книга детально розкриває, як будь-яка поведінка в присутності іншої людини є комунікативним актом.)
• Пиз, А., и Пиз, Б. (2018). Новый язык телодвижений. Расширенная версия. Эксмо.
  (Анотація: Популярний та доступний посібник з невербальної комунікації. Автори на конкретних прикладах показують, як жести, поза, міміка та інші елементи мови тіла передають наші справжні думки та почуття, що безпосередньо ілюструє ідеї, викладені у статті.)
• Максименко, С. Д. (ред.). (2006). Загальна психологія: Підручник. Вінниця: Нова Книга.
  (Анотація: Український академічний підручник, що містить розділи, присвячені психології спілкування, особистості та поведінки. Зокрема, в розділах про спілкування розглядаються його вербальні та невербальні компоненти, що підтверджує тезу статті про те, що комунікація відбувається на багатьох рівнях, а не лише через слова.)