«Це не я — це мізки» 

Уявіть: ви три роки відкладали спроби зрозуміти, чому почуваєтесь «не так». А потім — бац! — діагноз: «Вам це не належить, у вас СХВ». І раптом все набуває сенсу. Ви не «дивна», не «слабка» — ви просто маєте назву.

Чому це працює?

Наш мозок обожнює шаблони. Ярлик діагнозу — це як GPS у лісі хаосу: він перетворює безлад на маршрут.

Коли психічні розлади пояснюють через біологію чи генетику («депресія — це дисбаланс серотоніну», «шизофренія спадкова»), це надає ілюзію контролю. Згідно з мета-дослідженням “The ‘side effects’ of medicalization (Kvaale, Haslam, Gottdiener )”, такі пояснення діють як анестезія для тривоги: вони переносять відповідальність з особистісного «Я» на абстрактну «біологію». Раптом ви не «слабак» (ще один ярлик, тільки соціальний), а «пацієнт із хімічним дисбалансом» .

Але ця впевненість має зворотній бік. Біогенетичні ярлики:
1. Зменшують звинувачення — наприклад, учасники дослідження, які отримали біогенетичне пояснення депресії, рідше звинувачували людей в їхньому стані.
2. Однак створюються нові стереотипи:
— «Його мозок зламаний → він небезпечний» — страх перед непередбачуваністю зростає;
— «Це назавжди» — віра в безнадійність стану підсилюється;
— Соціальна дистанція — навіть невелике бажання уникати контактів.

Чому? Ярлик стає ідентичністю. Коли людина чує: «ваша проблема — це хвороба мозку», вона починає сприймати себе як «дефектний об’єкт». Додайте сюди детермінізм («гени вирішили все») — і зникає надія на зміни. Наприклад, у дослідженнях учасники, яким розповідали про депресію як «хворобу мозку», частіше ігнорували можливість лікування через психотерапію.

Що робити? GPS потрібен, але він не має бути єдиним інструментом. Замість «ваша паніка — це генетика» краще: «ваш мозок надчутливий до небезпеки, але ми можемо навчити його реагувати інакше». Підкреслюйте, що біологія — лише один шар: «Так, серотонін бере участь, але психотерапія буквально змінює нейронні зв’язки».

Ярлик діагнозу дає карту, але ліс — це не лише координати. Там є стежки, які не позначені в GPS, і місцеві провідники (соціальна підтримка, терапія), які знають шлях краще.

Тікток-діагностика, або Як селфі з аутизмом стало мейнстрімом

Хештеги на кшталт #ADHD чи #AutismAcceptance перетворили соцмережі на простір, де діагноз із ярлика переростає в інструмент самопізнання (“Social media shaping autism
perception and identity”). Це частина глобального руху за нейрорізноманітність, де аутизм, ADHD чи дислексія — не “дефекти”, а природні варіації мозку, як доводить психолог Томас Армстронг у книзі «The Power of Neurodiversity» (2011). На засадах цієї філософії, соцмедіа стали платформою для самоприйняття: тисячі людей діляться досвідом сенсорних особливостей чи креативних стратегій виживання в нейротиповому світі.

Чому це круто?

– Діагноз як суперсила: Попкультура героїзує нейрорізноманітність, перетворюючи її на меми про «IT-геніїв» чи «митців-дислексиків».
– Спільноти замість стигми: Онлайн-групи, де аутичні люди самі керують діалогом, руйнують міф про потребу у “виправленні” (див. дослідження про #ActuallyAutistic).

Але є нюанс: Коли кожен креативний безлад чи емоційний спалах стає «симптомом», справжні виклики — від дискримінації до браку доступної терапії — ризикують зникнути в океані трендів. Як зауважує Армстронг, суспільству варто не романтизувати нейрорізноманітність, а адаптуватися до неї: від освітніх систем до ринку праці. І тут соцмедіа — лише перший крок.

Психологічні механізми:

• Ефект Барнума (Forer, 1948)

Психолог Бертрам Форер продемонстрував, що люди схильні приймати загальні та розпливчасті описи (наприклад, “ви критичні до себе, але прагнете глибоких стосунків”) за індивідуально точні. Про це також було багато досліджень щодо впливу астрологічних прогнозів (гороскопів) та взаємозв’язок із вірою. Цей ефект ґрунтується на бажанні ідентифікувати себе через “особистісні ярлики”, що пояснює популярність псевдонаукових тестів у соцмережах. Наприклад, інтерпретація загальних симптомів (на кшталт прокрастинації) як ознаки ADHD, ігноруючи контекст і клінічні критерії. Це відображає тенденцію шукати прості пояснення складних явищ, посилену соціальним схваленням.

• Синдром медичного студента

Дослідження Howes & Salkovskis (2008) виявили, що 70–80% студентів-медиків “діагностують” у себе захворювання, які вивчають. Механізм полягає в гіперфокусі на фізіологічних процесах після знайомства з патологіями: нормальні відчуття (наприклад, тимчасовий головний біль) інтерпретуються як симптоми хвороби. Це підкреслює роль когнітивного упередження уваги: знання про захворювання змінює сприйняття тіла, що призводить до тривоги та “підгонки” реальності під вивчені шаблони. Що й трапляється через більше ознайомлення із симптоматикою різних розладів.

• Кіберхондрія

Starcevic & Berle, (2013) описали, як масовий пошук симптомів онлайн перетворюється на цикл тривоги: користувачі інтерпретують нормальні стани (наприклад, м’язова напруга) як ознаки серйозних розладів. Алгоритми соцмереж поглиблюють проблему, формуючи “інформаційні бульбашки” з контентом про рідкісні захворювання. Наприклад, постійні рекомендації відео про аутизм або тривожні розлади сприяють підтверджувальному упередженню, коли людина фільтрує інформацію, ігноруючи альтернативні пояснення.

Діагноз за 15 хвилин: психіатр теж має право на помилку

Історія з життя: ви приходите до психіатра із скаргою на зимову млявість. Він, на першій ж консультація, пише діагноз «циклотимія». Ви радієте: тепер є причина! А потім виявляється, що ліки вам не підходять, викликають тривожність, а справжній вихід — психотерапія, яка потребує сил.

Чому так?

• Обмежений час консультації. За 15–20 хвилин важко провести комплексну оцінку, включаючи аналіз біологічних, психологічних та соціальних чинників. Дослідження (Croskerry, 2003) підкреслюють, що нестача часу сприяє когнітивним упередженням, наприклад, «закріпленню» на першій гіпотезі про діагноз, що веде до передчасних висновків.
• Відсутність біопсихосоціального підходу. Ще у 1977 році американський психіатр та патологоанатом Дж. Енгель запропонував біопсихосоціальну модель, яка буде охоплювати біологічні, психологічні та соціальні аспекти життя людини та сприйняття того, що людина страждає як єдине ціле, а не як ізольовані органи. Класична біомедична модель, на жаль, часто ігнорує психосоціальні аспекти. Наприклад, сезонність симптомів може бути пов’язана не з циклотимією, а з дефіцитом вітамінів, стресовими подіями або соціальною ізоляцією. Комплексна оцінка вимагає мультидисциплінарного підходу, який рідко доступний у звичайній практиці.
• Діагностичні упередження. Лікарі також можуть зіштовхнутися зі спотворенням оцінки за наслідками в оцінці результатів опитування (тестування). Якщо результати тестування відповідають очікуванням спеціаліста, то може вважати, що тест був ефективним, навіть якщо методика тестування була неправильною. Навпаки, якщо результати не відповідають очікуванням, тест може здаватися неефективним, навіть якщо методика тестування була правильною. А також, пацієнти, які самостійно вивчають симптоми, нерідко акцентують увагу лікаря на окремих проявах, що може спотворювати клінічну картину. Тобто, існує чимало проблем, які впливають на ефективність клінічного висновку.

Помилкова діагностика — часто наслідок системних проблем, а не індивідуальних недоліків лікарів. Для покращення ситуації необхідно:

• Збільшити час первинного прийому;
• Розвивати навички критичного мислення та створити належні умови для навчання у лікарів для протидії когнітивним упередженням — це більш глобальний запит;
• Поєднувати фармакотерапію з психотерапією, особливо у випадках із суттєвим психосоціальним компонентом.

Загроза помилкового діагнозу:

- Ятрогенна шкода: Пітер Гьотше, біолог, дослідник у своїй книзі “Deadly Psychiatry and Organised Denial” досліджував шкоду психотропних препаратів а також їхній вплив під час лікування. Неправильні діагнози ведуть до невідповідного ефекту. Наприклад ліки викликали тривогу — типовий побічний ефект, якщо препарати призначені без ретельного аналізу. Однак, будь які симптоми індивідуальні, про побічні ефекти мають попереджати, якщо вони не минають деякий час — потрібно звернутися до лікаря!

- Самопрогнозуюче пророцтво: Ярлик діагнозу, особливо встановлений самостійно, здатний трансформувати самосприйняття. Наприклад, дослідження спільнот Reddit (2024) показало: користувачі, які самоідентифікували циклотимію чи БАР (біполярний афективний розлад), часто починали інтерпретувати будь-які коливання настрою через призму діагнозу — навіть коли вони не виходили за межі ситуативної норми. Це підсилюється механізмами підтверджувального упередження (люди шукають інформацію, як їхній “діагноз” має себе поводити в окремих ситуаціях, схоже на класи в Role-Playing Games) та соціальним підкріпленням у онлайн-групах, де подібні ярлики стають частиною колективного наративу.

Водночас, навіть якщо початкові симптоми були м’якими, їхнє постійне «моніторингове переосмислення» через ярлик може створювати ефект петлі — самопрогнозування стає реальністю. Тоді ж відвідуючи лікаря, замість здорової людини може сидіти її самостійно поставлений діагноз.

Синдром Гугл-хвороби

Або Чому ми самі собі терапевти Вичитали, що забуваність ключів — ознака ADHD?

Пройшли тест на TikTok — і готово! А через тиждень уже сумніваєтесь: чи то ADHD, чи просто втома?

Виходячи з дослідження про Reddit самодіагностика має й переваги:

• Доступність: Для тих, хто стикається з фінансовими, географічними бар’єрами або стигмою, це може бути першим кроком до усвідомлення проблеми, або її відсутності (а зі мною виявляється все ок!)
• Самопізнання: Користувачі описують, що самодіагностика дала їм мову для опису досвіду («нарешті я зрозумів, що зі мною») і мотивацію шукати допомогу. А також, бувають багато випадків, коли самостійно поставлений діагноз був вірним.
• Валідація: У онлайн-спільнотах люди знаходять підтримку, якої позбавлені в реальному житті, що особливо важливо для маргіналізованих груп.

Як зазначають автори дослідження, ключова проблема — баланс: без професійної верифікації самодіагностика ризикує перерости в самопрогнозуючий сценарій (наприклад, уникнення соціальних контактів через ярлик «тривожності»). Водночас, вона ж може стати інструментом самодопомоги, особливо коли система охорони психічного здоров’я недоступна.

Підказка: якщо після перегляду серіалу «Доктор Хаус» ви впевнені, що маєте саркоїдоз — це не діагноз, а ефект сюжету.

Чому психотерапія “не на часі” (але вона реально працює) 

Діагноз — це лише перший крок

Діагностичний ярлик може дати відповіді, але рідко — повне рішення. Наприклад, дізнатися, що у вас «тривожний розлад», це як отримати карту місцевості, але не навчитися нею користуватися.
Психотерапія — це процес, де ви вчитеся розбиратися з тим, чому карта виглядає саме так, і як змінити маршрут.
Чому це важко? Тому що це вимагає зустрічі з собою. Але саме тому воно й працює.

Чому ми цього уникаємо?

• Резистенція: Наш мозок бунтує проти змін, навіть позитивних (дякую, дядько Фройд!). Навіть позитивні зміни викликають стрес — мозок любить звичне.
• Культура миттєвого задоволення: Краще таблетка «від усього», ніж роки розмов. Ми звикли, що таблетки, shopping або соцмережі дають миттєвий дофамін. Психотерапія — це інвестиція в себе, як навчання чи спорт.
• Стигма: «Я не псих, щоб ходити до психолога». Але терапія — це не для «божевільних», а для тих, хто хоче розуміти себе глибше.

Якщо виникають сумніви в діагнозі, варто звернутися до другого фахівця та/або зосередитися на терапії, яка працює з симптомами, а не ярликами. Важливо пам’ятати: ваш досвід не зводиться до діагнозу — навіть якщо він колись здавався «рятівним кругом».

Що робити?

1. Тест «А що, якщо?»

Перш ніж вірити в діагноз, спитайте: «Що, якщо це просто втома/стрес/недоїдання?».

2. Шукайте лікаря-детектива

Хороший фахівець не ставить діагноз за 15 хвилин. Він питає: «Як ви спите? Що їсте? Які у вас стосунки з матір’ю?». Важливо шукати лікарів, які використовують біопсихосоціальний підхід, а не тільки ярлики.

3. Замість ярлика — пишіть щоденник

Записуйте симптоми та події. Можливо, ваш «депресивний епізод» — це реакція на токсичну роботу, а не хімічний дисбаланс.

4. Діагноз ≠ ідентичність

Навіть якщо він точний — ви більші, ніж набір симптомів. Аутизм, ADHD чи депресія — це частина вас, а не визначення.

Фінал

Самодіагностика часто стає першим кроком для тих, хто стикається з бар’єрами доступу до професійної допомоги: фінансовими обмеженнями, географічною віддаленістю або страхом стигми. Дослідження показують, що багато людей, які самостійно визначають у себе розлади (наприклад, депресію чи тривожність), мають рівень симптомів, аналогічний тим, хто отримав клінічний діагноз. Для них це спосіб знайти мову для опису досвіду — ярлик стає ключем до саморозуміння, а онлайн-спільноти дають валідацію та ресурси для подолання труднощів.

Однак загроза криється в механізмах: наприклад, надмірна фіксація на діагнозі може спотворювати сприйняття навіть нормальних емоцій, а підтверджувальне упередження посилює віру в самодіагностику. Це не означає, що самодіагностика «неправильна» — вона може бути потужним інструментом самодопомоги, особливо коли система охорони здоров’я недоступна. Але її важливо розглядати як початковий етап, а не заміну діалогу з фахівцем.

Головне — баланс: визнання потреби людей в самоорганізованій підтримці не знецінює роботу спеціалістів чи серйозність розладів. Найкраще опиратися на комплексний розгляд своєї симптоматики, адже як у людини є можливість помітити подразник і щось змінити, так і мозок нейропластичний. Записуючи себе в певні рамки діагнозу, важко повірити у власні сили у світі повного альтернатив.

…А найголовніше: з ярликом чи без, ви знайшли сили змінити життя — ви вже перемогли систему.