Агресія
Агресія є однією із базових форм соціальної поведінки. Через анексію наших територій, сепаратизм та інтервенцію у нашому суспільстві сформувалися такі соціальні умови, що потребують проявляти від громадян виражену агресію дуже тривалий час. Актуальність теми зумовлена тим, що відкритий збройний конфлікт у країні триває з 2014 року і як швидко він завершиться невідомо. Історичний досвід показує про масові негативні психологічні наслідки для суспільства не лише по завершенні війни, а також через десятиліття.
Природа людської агресії надзвичайно складна за своїми проявами, адже містить компоненти соціального, психічного та біологічного. Приматологи однозначно скажуть, що людина є агресивним видом (Сапольски, 2018). Проте чи завше ми були такими агресивними і чи це наша суть? У працях еволюційних психологів та антропологів отримуємо відповідь, що це лише зараз з недавньою історією і це вимушене явище. Маркель (2016) вважає, що агресія у сучасної людини є наслідком соціального научіння та реалізацією вроджених інстинктів виживання. Тоді як нейрофілософ Maturana вважає, що людина не є агресивною та егоїстичною, а саме емоції кохання зробили нас розумним видом (Maturana, Verden-Zoller, & Bunnell, 2009).
На наше переконання, людську агресію доцільно вивчати комплексно з позиції антропології, нейропсихології та соціології. Виявлення конкретних нейронних контурів у мозку незалежно від феноменологічних проявів агресії з урахуванням культурного та світоглядного контексту дасть можливість розробити етіологічні підходи до профілактики та корекції агресивної поведінки людей.
Аналіз фахової літератури, присвяченій агресії, виявив велику кількість досліджень цієї проблематики здебільшого крізь призму соціальної психології та антропологічного підходу (Bandura, 1973; Baron, 1994; Berkowitz, 1993; J. A. Palmer, & L. K. Palmer, 2001).
Зв’язок між мозковими структурами й агресивністю людини завше цікавив психологів. Як вже згадувалося, З. Фройд говорив про можливе злиття психоаналізу і нейронаук, але умовою є поява методу, який би врахував складну динамічну природу ментальних процесів людини. Як вже згадувалося, власне О. Р. Лурія створив метод функціональних систем і теорію про три функціональні блоки мозку. Проте це не зовсім дало змогу перенести всі феномени психіки на тканину мозку. Психологи під час розгляду психічних феноменів й надалі надають перевагу створенню тимчасових моделей за допомогою методу Ж. Шарко – клінічного спостереження, оскільки були проти «статики та ізоляціонізму», який домінував у тодішній неврології. Ще один етап поступу в цьому напрямі розробив E. Goldberg, учень О. Лурії, градієнтна теорія організації вищих психічних функцій, яка додала ясності у коректному застосуванні «категоріального» і «спектрального» підходів до розуміння психічних феноменів як в нормі, так і в разі патології. Поява оптогенетики і трактографії, які дали змогу бачити, у прямому сенсі цього слова, цитоархітектоніку та мієлоархітектоніку перебігу психічних процесів. Відбувається спростування багатьох умоглядних моделей про природу агресивності.
Незважаючи на активний розвиток агресології, проблема людської агресії й надалі залишається актуальною. Адже феноменологічна оцінка проявів агресії та недостатньо розроблені директивні класифікації агресії з урахуванням цивілізаційних особливостей перешкоджають ефективному контролю агресії у суспільстві. Крім того, не задовольняють нас знання про психологічні наслідки у суспільстві після збройних конфліктів країн, які вели загарбницькі війни. Адже у нас ситуація діаметрально протилежна – ми не агресори, а захисники і мотивація наших воїнів зовсім інша, ніж окупаційних військ.
На наше переконання необхідно розглянути види людської агресивної поведінки з позиції директивного, а не описового підходів для категоризації; описати, які саме нейронні структури причетні до формування тієї чи іншої агресії і які характерні психологічні відмінності; описати прояви людської агресії в умовах сучасного суспільства.
