Мотивація компетентності: Внутрішня сила, що веде до майстерності та задоволення

Уявімо собі ситуацію, коли ми стикаємося з новим викликом – навчитися бігати довгі дистанції, опанувати складний акробатичний елемент чи вдосконалити баскетбольний кидок. У ці моменти всередині часто з’являється хвилювання й цікавість: чи зможу я це виконати? як почуватимусь, коли досягну успіху? Саме тут у дію вступає мотивація компетентності – внутрішній поштовх, який спонукає нас досліджувати свої вміння, перевіряти межі своїх можливостей і наполегливо рухатися вперед, якщо відчуваємо, що здатні на більше.

Джерела ідей про нашу потребу відчувати власну силу

Серед науковців, що розкривали суть такого прагнення відчути себе здібними, одним із перших був Роберт Уайт. Ще у 1959 році він запропонував ідею «ефективності» – внутрішнього бажання активно взаємодіяти зі своїм оточенням і впливати на нього. Він спостерігав, що успішні спроби діяти, долати перешкоди, вчитися новому викликають у людей відчуття задоволення та гордості. А коли ми отримуємо позитивний досвід, прагнемо й надалі підтримувати цю внутрішню впевненість у власних силах.

Трохи згодом, наприкінці 1970-х, Сьюзен Хартер вдосконалила ці ідеї. Вона показала, що бажання відчувати свою компетентність може проявлятися у різних сферах: від когнітивних (наприклад, розв’язання логічних задач) до фізичних (спорт, рухова активність) і навіть соціальних (спілкування чи лідерство). Особливу увагу Хартер звертала на баланс між нашими зусиллями та підтримкою з боку людей, які для нас важливі (батьки, учителі, тренери, друзі). Якщо нам допомагають відчути, що ми справді можемо опанувати нову навичку,– це посилює інтерес та радість від процесу. Водночас, якщо ми стикаємося з критикою і невдачами без належної підтримки, сприйняття власних здібностей може похитнутися, а разом із ним і бажання намагатися знову.

З часом інші дослідники також виділили головну роль компетентності в контексті мотивації. Пропонувалося навіть замінити поняття «мотивація досягнення» на «мотивація компетентності», щоб краще відобразити важливість упевненості у власних силах для довготривалої залученості та задоволення. Адже відчуття «я це можу» не лише надихає, а й робить нас щасливішими та здоровішими – як психологічно, так і фізично.

Як переконаність у власних здібностях може змінити нашу активність

У фізичній сфері дія мотивації компетентності особливо помітна. Варто лиш запитати себе: чому одні діти із задоволенням бігають на тренування, тоді як інші весь час знаходять привід, аби ухилитися від уроків фізкультури? Виявляється, усе зводиться до суб’єктивного відчуття власної майстерності. Якщо дитина щиро вірить, що здатна забити м’яч у кошик або пробігти дистанцію швидше, вона частіше проявляє ініціативу, рішучіше долає труднощі й отримує більше радості від самої гри. Навпаки, коли дитина вважає себе слабкою, це призводить до уникнення викликів, швидкого розчарування та ризику повністю припинити участь у спортивних заняттях.

Цікаво, що те саме спостерігається і в дорослих. Люди, які оцінюють себе як фізично компетентних, регулярно беруть участь у різних формах активності – від простих пробіжок у парку до занять у спортзалі. І це не лише допомагає підтримувати здоров’я та хорошу фізичну форму, а й впливає на самооцінку, емоційний стан і навіть якість життя. Коли ми впевнені у своїх силах у якійсь справі, це часто резонує і з іншим: зростає загальна впевненість у собі й внутрішній спокій, легше будувати нові зв’язки з людьми та знаходити час на улюблені хобі. Тому надзвичайно важливо знаходити діяльність, у якій би ми могли відчути успіх, – це закладає міцний фундамент для глобальної самооцінки та самоцінності.

Розвиток сприйняття «Я можу» протягом життя

Як виявилося, уявлення про власні здібності формується від раннього дитинства до дорослого віку та навіть у літні роки продовжує впливати на наші вчинки. Наприклад, наймолодші діти зазвичай поділяють світ своїх можливостей на доволі узагальнені категорії: «Я взагалі молодець» або «Я добре взаємодію з іншими людьми». Але коли ми дорослішаємо, з’являється потреба оцінювати себе в конкретніших сферах: підлітки вже розрізняють академічну, спортивну, соціальну компетентність, приділяють увагу зовнішності та навіть думають про майбутню професію. З віком ми дедалі тонше диференціюємо свої здібності, а також розширюємо коло індикаторів, за якими себе оцінюємо: результати діяльності, порівняння з однолітками, відгуки значущих дорослих, особисті стандарти.

Цей процес дорослішання в ідеалі має привести до того, що в підлітковому віці і далі ми починаємо більше покладатися на власні відчуття: чи я відчуваю задоволення і зростання в цій діяльності? чи бачу, що досягаю певного прогресу порівняно з собою вчорашнім? Якщо ж людина надто прив’язана до порівнянь з іншими або відгуків оточуючих, це може свідчити про те, що в ранньому дитинстві їй не вистачало позитивного досвіду успішних спроб і належної емоційної підтримки від батьків чи вчителів. Тоді вона продовжує шукати зовнішнього схвалення, аби «дозволити» собі бути задоволеною власними досягненнями.

Сила підтримки з боку значущих людей

Звісно, наші рідні, друзі, тренери та однолітки (значущі люди) здатні або дуже допомогти зростанню відчуття «я можу», або майже його зруйнувати. Наприклад, батьки нерідко стають першими «вчителями майстерності» для дитини. Від способу, яким вони коментують перші спроби метнути м’яч чи проїхатися на велосипеді, багато що залежить. Навіть просте «Здорово, ти впорався!» маленьким дітям допомагає усвідомити, що вони рухаються у правильному напрямку. Утім, коли дитина дорослішає, їй все важливіше почути щось конкретніше: «Спробуй наступного разу вище підняти руки – це допоможе влучити в ціль». Такий пояснювальний зворотний зв’язок сприяє формуванню реального відчуття контролю та усвідомленню, що успіх залежить від її дій.

Тренери та вчителі фізичної культури, у свою чергу, впливають тим, як підбирають завдання та як коментують результат. Для п’яти-шестирічної дитини навіть прості слова схвалення можуть здаватися величезною винагородою. Але коли йдеться про підлітка, занадто перебільшена похвала за буденну дію (скажімо, досягнення першої бази через помилку суперника) може здатися насмішкою або свідченням того, що тренер у нього не вірить. Тож конструктивний і по-справжньому підбадьорливий відгук – це той, що підтверджує позитив, але водночас дає вказівки, як розвиватися далі.

Ще одне важливе коло впливу – однолітки. Друзів, які захоплено крикнуть «Молодець!» чи допоможуть порадою, коли щось не виходить, ми зазвичай пам’ятаємо все життя. Коли нас підтримують у момент, коли ніби от-от хочеться здатися, відчуття своєї сили зростає. Натомість кепкування або критика, особливо публічна, можуть назавжди відвернути від бажання пробувати щось нове.

Відчуття компетентності та радість активності

То навіщо приділяти стільки уваги цьому відчуттю «я можу»? Тому що воно – один із найсильніших чинників, який спонукає нас долати складнощі та вдосконалюватися. Людина, яка вірить у свої сили у фізичній сфері, з більшою ймовірністю займатиметься спортом або щоденними фізичними вправами. А підвищена активність, як відомо, позначається і на здоров’ї, і на настрої, і на якості життя.

Як свідчать дослідження, варто лише спробувати скласти такі умови, де кожен відчує успіх і одержить доречний зворотний зв’язок, – і мотивація до участі різко зростає. Коли ми бачимо, що наше тіло та розум спроможні на маленькі перемоги, виникає бажання йти далі. Те саме стосується й будь-якого іншого середовища досягнень: люди не лише продовжують відвідувати тренування чи спортивні секції, а й із часом вкладають у цю діяльність більше зусиль та позитивних емоцій.

Підсумок

В основі теорії мотивації компетентності лежить ідея, що нас приваблює те, в чому ми відчуваємо себе здібними. Коли є базисна віра у власні сили, коли ми бачимо, що наші старання ведуть до успіху, а оточення схвалює й підказує, як бути ще кращими, з’являється заряд енергії та готовність рухатися далі. Це справедливо для малих дітей, підлітків, дорослих і людей поважного віку. Кожен із нас здатен зберігати або розвивати цю впевненість у собі – і багато в чому саме від цього залежить, чи будемо ми активними та здоровими, чи зможемо залишатися відкритими до нових можливостей.

Але навіть якщо нині нам бракує цієї впевненості, ситуація не безнадійна. Прихильне, послідовне ставлення з боку інших, правильний вибір складності завдань, уважне ставлення до власного прогресу – усе це допомагає змінити сприйняття себе. З кожною наступною перемогою й доречним схваленням від тих, кому довіряємо, все більше й більше зростає внутрішнє «я справді можу». І саме це відчуття стає рушійною силою, що відкриває шлях до нових досягнень і постійного самовдосконалення.

Література:

• White, R. W. (1959). Motivation reconsidered: The concept of competence. Psychological Review, 66(5), 297–333. (Класична робота, в якій уперше детально описано поняття «ефективність» та внутрішню мотивацію до активної взаємодії з оточенням)
• Harter, S. (1978). Effectance motivation reconsidered: Toward a developmental model. Human Development, 21(1), 34–64. (Стаття, що пропонує розширення теорії Уайта та описує позитивний і негативний шляхи розвитку відчуття компетентності)
• Elliot, A. J., & Dweck, C. S. (2005). Competence and motivation: Competence as the core of achievement motivation. In Elliot, A. J., & Dweck, C. S. (Eds.), Handbook of Competence and Motivation (pp. 3–12). The Guilford Press. (Автори наголошують на центральній ролі компетентності в контексті мотивації та пропонують переосмислити поняття «мотивація досягнення»)
• Круцевич, Т. Ю. (2012). Теорія і методика фізичного виховання дітей та підлітків. Київ: Олімпійська література. (Праця, присвячена питанням розвитку фізичних якостей, формуванню мотивації до фізичної активності у дітей та підлітків, а також важливості підтримки й коректного зворотного зв’язку)