Як наші пояснення успіхів та невдач у спорті формують мотивацію?

Коли спортсмен або аматор фізичних вправ зіштовхується з відчутними результатами — яскравою перемогою чи прикрою невдачею, неминуче виникає запитання: чому це сталося саме так? Прагнення знайти відповідь часто спирається не лише на об’єктивні обставини, а й на глибинне бажання отримати впевненість у своїй здатності впливати на майбутні події. В основі цього бажання лежить теорія атрибуції — унікальна концепція, що допомагає пояснити, як ми інтерпретуємо результати діяльності та яким чином ці пояснення можуть змінити наші подальші відчуття, мотивацію і навіть досягнення у спорті й у житті загалом.

Історичні джерела та вплив на сучасне розуміння

Історія наукового вивчення атрибуції зазвичай асоціюється з іменем Фріца Хайдера. Він звернув увагу на те, що люди прагнуть віднайти пояснення всьому, що їх оточує, щоб отримати певне відчуття контролю над тим, що відбувається. Ідеї Хайдера підштовхнули багатьох інших вчених до формування теоретичних моделей, які намагаються розкрити, як ми осмислюємо будь-які результати та вчинки.

Серед найбільш визначних підходів, що продовжили розвиток Хайдерової думки, виділяють:

• Теорію кореспондентного висновку Едварда Джонса та Кіта Девіса, у якій поведінку інших людей розглядають як вияв їхніх сталих рис та намірів. Особливо, коли поведінка нетипова й має помітні наслідки, вона спонукає оточення робити висновок про глибинні особливості особистості.
• Коваріаційну модель Гарольда Келлі, що пропонує оцінювати причини подій, аналізуючи, чи змінюються обставини й умови одночасно зі зміною результату (використовуючи показники узгодженості, відмінності й консенсусу).
• Атрибутивну теорію мотивації та емоцій досягнення Бернарда Вайнера, яка здобула особливо сильну підтримку в психології спорту. Вайнер сформулював систему вимірів (локус каузальності, стабільність та контрольованість), що допомагають структурувати причини успіхів і невдач, а також показувати, як ці пояснення впливають на емоції й очікування.

Виміри пояснень: що саме впливає на віру в успіх?

Вайнерова концепція зосереджена на декількох ключових вимірах:

• Локус каузальності (внутрішній чи зовнішній): причина невдачі або успіху може бути в самій людині (наприклад, брак здібностей чи, навпаки, особисте вміння) або ж поза нею (умови тренування, везіння, поведінка суперників).
• Стабільність (стабільна чи нестабільна причина): деякі фактори можуть змінюватися з часом (наприклад, рівень підготовки або концентрація), а інші залишаються сталими (здібності, анатомічні особливості).
• Контрольованість (контрольована чи неконтрольована причина): тут ідеться про те, наскільки спортсмен чи будь-яка інша людина може керувати причиною або впливати на неї (наприклад, власні зусилля легше змінити, аніж генетичну схильність).

У спорті особливо відчутно, як ці виміри формують реакцію на успіхи й невдачі. Коли атлет приписує небажаний результат тим факторам, які перебувають під його контролем і можуть бути змінені (наприклад, рівень фізичної підготовки, додаткові тренування, викладання на полі чи майданчику), то має більше шансів підтримувати високу мотивацію і робити висновок: «Я зміню підхід — і результати будуть кращими». Водночас стабільні та неконтрольовані причини («мені не щастить», «я безнадійно не маю таланту») найчастіше знижують ентузіазм і віру у власні сили.

Нові акценти та розширення теорії

Попри ефективність трикомпонентної моделі (локус, стабільність, контрольованість), науковці звернули увагу, що в деяких контекстах спорту та фізичних вправ з’являються додаткові виміри. У 2005 році Тім Різ, Девід Інглдью та Лью Гарді запропонували розширити уявлення про атрибуції, оскільки:

• Контрольованість виявилася особливо важливим аспектом (спортсмен, який відчуває, що він здатен впливати на обставини, менше страждає від безпорадності й має більшу впевненість).
• Глобальність: подекуди варто враховувати, чи причина поширюється на інші ситуації (глобальна vs. специфічна). Наприклад, хтось може думати, що відсутність координації заважає в усіх видах спорту (глобально) або лише в тих, де потрібна дрібна моторика (специфічно).
• Універсальність: причини також оцінюються за тим, чи вони є спільними для багатьох людей, чи унікальними для конкретного атлета.

Таке доповнення дає набагато ширше розуміння. Скажімо, невдалий виступ, який спортсмен пояснює не лише як «Я не контролюю свою техніку», але й «Це завжди так і в усіх випадках, і, що гірше, притаманно лише мені», може призвести до сильнішого емоційного спустошення. Натомість відчуття: «Я ще не контролюю техніку, але це тимчасово та зустрічається у багатьох на початку» — цілком інакше впливає на подальшу налаштованість працювати над собою.

Виклики в оцінюванні атрибуцій

Спортивним психологам та дослідникам важливо не лише спостерігати за тим, як спортсмени пояснюють свої результати, а й мати надійні інструменти вимірювання цих пояснень. Окрім традиційних відкритих методів, де відповіді учасників потрібно кодувати вручну, існують спеціалізовані шкали:

• Шкала причинно-наслідкових зв’язків (CDS) і її переглянута версія CDSII: засновані на трьох вимірах Вайнера, але переглядають формулювання пунктів, особливо щодо контрольованості.
• Вимірювання атрибуцій контрольованості, стабільності, глобальності та універсальності (CSGU): чотиривимірний підхід, який відображає останні ідеї про необхідність брати до уваги також узагальненість причин.

Застосування таких шкал допомагає виявляти схильність спортсменів приписувати успіх чи невдачу певним факторам, а також дає змогу прогнозувати, наскільки їхня мотивація залишиться стабільною після серії поразок або чи сформується надмірна самовпевненість після низки перемог.

Емпірична підтримка та значення вимірів

Численні наукові дослідження підтверджують фундаментальні положення атрибутивної теорії мотивації та емоцій:

• Внутрішній локус причинності підтримує відчуття гордості за перемоги й сорому за поразки, тому що людина відчуває: «Це сталося завдяки (чи через) мене».
• Стабільність визначає, наскільки оптимістично спортсмен дивиться на майбутнє: нестабільні пояснення сприяють вірі в можливі зміни, стабільні — можуть живити безнадійність, якщо мова про причини невдачі.
• Контрольованість тісно пов’язана з емоціями, спрямованими на інших людей (злість, співчуття) і з відчуттям провини чи відповідальності.

З’ясувалося також, що інколи ці виміри діють у взаємодії. Контрольованість справді мотивує докладати більше зусиль, але якщо людина водночас переконана, що причина настільки глобальна й стабільна, що не полишає їй шансів на зміну, у неї все одно може виникати зневіра.

Як атрибуції можуть змінити хід спортивної історії

Принципове значення має так зване «атрибутивне перенавчання», коли негативні чи дезадаптивні пояснення навмисно змінюють на більш конструктивні. Якщо спортсмен вважає свою невдачу результатом «неконтрольованих і стабільних» чинників — він часто просто опускає руки. Однак, якщо спеціаліст допоможе побачити в тій самій ситуації елементи, які можна контролювати й змінювати, та пояснить, що навіть прояв слабкостей не вічний і не є унікальним, то це здатне повністю перезавантажити його емоційний стан.

Така робота особливо актуальна після періоду серійних поразок, коли атлет починає переконувати себе, що спортивна фортуна чи його нездатність досягти чогось достойного ніколи не зміняться. Відповідна психологічна корекція дозволяє впоратися з відчуттям безпорадності й повернути віру в те, що стабільні результати — це, передусім, результат адекватних тренувань, аналізу власних помилок і здатності рухатися далі.

Чому це важливо не лише для професійних спортсменів

Теорія атрибуції має значення не лише для тих, хто змагається за олімпійське золото чи національні нагороди. Будь-який любитель, який прагне здорового способу життя через спорт або фітнес, може зіткнутися з різноманітними перепонами: надмірною вагою, віковими обмеженнями, травмами, нестачею часу. Якщо людина називає усі ці чинники неконтрольованими, поширюючи їх на всі аспекти свого життя, то ризик покинути заняття й зануритися в розчарування підвищується. Натомість усвідомлення, що дещо все-таки змінити під силу, стимулює далі йти до своєї мети.

Коли ж відбувається успіх (поліпшення фізичної форми, перший пробіг марафону, збільшення м’язової сили), пояснення цього результату теж суттєво вплине на майбутню мотивацію. Відчуття «Я доклав зусиль, і це принесло результат» зміцнює внутрішній локус і впевненість у тому, що в інших сферах так само можна побачити прогрес.

Підсумок

Атрибутивна теорія — це не абстрактна схема, а дієвий спосіб зрозуміти, чому успіх іноді спонукає нас рухатися далі, а невдача геть вибиває з колії. Ключ у тому, щоб вчасно визначити, як саме ми пояснюємо собі результати. Якщо атрибуція породжує ідею про власну нездатність впливати на ситуацію, це здатне зупинити розвиток і придушити емоційну енергію. Утім, коли пояснення наголошує на змінних факторах, підконтрольних нам, виникає не лише мотивація, а й життєдайне переконання: «Я можу змінюватися й досягати більшого».

Дослідники у сфері спорту й фізичних вправ розширюють класичну теорію, додаючи нові виміри, що відображають широту людської уяви про причини. Разом з тим, численні емпіричні свідчення підтверджують: розуміння власної ролі у формуванні результатів і здатності впливати на них допомагає спортсменам перебудувати ставлення до невдач, подолати страх перед викликами і закласти фундамент для майбутніх перемог. Саме в цьому полягає величезна цінність теорії атрибуції: вона вчить нас дивитися на успіхи й помилки як на дієві дороговкази, а не як на остаточні вироки.

Література:

• Heider, F. (1958). The Psychology of Interpersonal Relations. New York: Wiley.
  (У цій праці автор уперше систематично описав ідею про те, що люди прагнуть пояснювати події у своєму оточенні, щоб здобути почуття контролю й розуміння; підґрунтя для сучасних атрибутивних теорій.)
• Kelley, H. H. (1967). Attribution Theory in Social Psychology. In D. Levine (Ed.), Nebraska Symposium on Motivation (Vol. 15, pp. 192–238). Lincoln: University of Nebraska Press.
  (У цій главі автор запропонував коваріаційну модель атрибуції, що поклала початок пошуку логічного механізму, за яким люди аналізують причинно-наслідкові зв’язки.)
• Weiner, B. (1985). An Attributional Theory of Achievement Motivation and Emotion. Psychological Review, 92(4), 548–573.
  (Класична та одна з найвпливовіших статей Бернарда Вайнера, де детально викладено його атрибутивну теорію мотивації досягнення та емоцій. Описуються основні атрибуції (здібності, зусилля, складність завдання, везіння) та їх класифікація за вимірами локусу каузальності, стабільності та контрольованості, а також зв'язок цих вимірів з емоціями та очікуваннями. Це фундаментальна робота для розуміння основ теорії атрибуції, згаданих у статті.)
• Rees, T., Ingledew, D. K., & Hardy, L. (2005). Attribute it to me? The Relationship Between Beliefs About Success and Failure, Perceived Controllability and Self-Efficacy in Sport. Psychology of Sport and Exercise, 6(2), 181–192.
  (Дослідження демонструє, як сприйняття особистого контролю в атрибуції впливає на спортивну самоефективність і готовність продовжувати тренувальний процес після невдач.)
• Rees, T., Ingledew, D. K., & Hardy, L. (2005). Attribution in sport and exercise: Review and reformation. International Review of Sport and Exercise Psychology, 1(1), 49-75.
  (Ключова публікація, на яку спирається розділ про нові акценти та розширення теорії. Автори аналізують стан досліджень атрибуції у спорті та пропонують реформовану модель, яка акцентує увагу на вимірі контрольованості, розширює концепцію узагальненості (додаючи глобальність та універсальність до стабільності) та наголошує на важливості вивчення інтерактивних ефектів атрибуційних вимірів.)
• Ильин, Е. П. (2008). Психология спорта. Питер.
  (Комплексний підручник з психології спорту російського автора. Хоча це не спеціалізована праця саме з теорії атрибуції, у розділах, присвячених мотивації досягнення, особистості спортсмена та регуляції психічних станів (ймовірно, у главах 4, 7, 8), розглядаються питання атрибуції, зокрема модель Вайнера та її значення для пояснення успіхів та невдач у спорті, що відповідає базовим положенням статті.)
• Максименко, С. Д. (Ред.). (2006). Загальна психологія. Центр учбової літератури.
  (Фундаментальний український підручник з загальної психології. У розділах, присвячених мотивації та соціальній психології (соціальне пізнання), ймовірно, розглядаються загальні принципи теорії атрибуції (можливо, роботи Хайдера, Келлі, Вайнера), які є основою для розуміння її застосування у специфічному контексті спорту, як описано на початку статті.)