Я завжди можу піти. Просто не завжди обираю

Я завжди можу піти. Просто не завжди обираю.

Нас часто вчать залишатись.
Мовчати, коли незручно.
Терпіти, коли боляче.
«Не перебільшуй», «не роби проблем», «усі страждають».
І ми навчаємось залишатись навіть там, де нас більше немає.

Залишатись у розмовах, які знецінюють.
У стосунках, де нас не бачать.
У системах, що стискають.
У внутрішніх домовленостях типу «потерпи ще трохи».

Ми забуваємо, що можна вийти.
Що двері — не завжди замкнені.
Що свобода — не десь, а от прямо тут, у рішенні.
У чесності з собою.
У виборі не дотискати.
Не пояснювати до знемоги.
Не триматись за те, що тримається тільки звичкою.

Я завжди можу піти.
З дому, де не чують.
З розмови, де ображають.
З ролі, що більше не підходить.
З міста, що душить.
З очікувань, які не мої.
І навіть із самої себе — версії, яку колись створила, щоб вижити, а не жити.

Це не про втечу. Це про вибір.

Інколи залишитись — найсильніший акт.
А інколи — піти.

А що, якби Ви знали, що можете піти завжди — як би це змінило Ваше рішення залишитись?