Мати як Дзеркало

"Жива мати" допомагає малюкові створювати образ себе. І який цей образ буде: цілісним, розщепленим, дифузним, зруйнованим чи повноцінним залежить повністю від матері в перші роки його життя. У той час, коли слова ще не доступні і фантазійний світ дитини переважає реальний, закладається основа для всіх майбутніх важливих здорових життєвих процесів.

Мама - найперший і значущий об'єкт у житті кожної людини. Мати, любов якої завжди потрібна і необхідна, навіть якщо її іноді важко отримати безумовно. В усіх стосунках несвідомо ми шукаємо матір. Вона так близька, так обожнювана і кохана малюком. Всі майбутні стосунки дитина будуватиме зі стосунків її з матір'ю, немов червоною ниткою тягнеться її образ через усе життя. Її неможливо забути, неможливо не любити і неможливо не прийняти. Її любов, турбота, ласка чи опіка, ворожість, відторгнення і фарбують наш життєвий шлях, наші рішення та вибори.

Дитина – дзеркало сім'ї. Д. Віннікотт писав: "Матері та батьки непомітно ростуть разом з кожною своєю дитиною". Малюк зчитує почуття матері, часто несвідомі, і транслює їх їй чи іншим, він відчуває її тривогу чи розпач, її роздратування, гнів, огиду. Мати пізнає себе через дитину. Материнству неможливо навчитися, мати інстинктивно знає, що робити. Віннікотт ввів поняття "досить хороша мати", показавши, що мати може бути не ідеальна і не прагнути ідеальної матері. Вона може бути роздратована, злитися, втомлюватися, якоюсь мірою ненавидіти свою дитину, проте при цьому залишатися люблячою і дбайливою, завжди доступною дитині, задовольняючи всі її базові потреби, надалі потроху фруструючи для нормального розвитку та підготовки зустрічі з реальним світом. Мати приймає всі недосконалості в собі, ідентифікуючись з дитиною, тим самим допомагає прийняти всі почуття та недосконалості дитини у собі. Вона контейнує його агресію, вимоги, афекти та виявляє постійність та стабільність для створення почуття безпеки та нормальної прихильності. Мати повинна "спокусити" дитину жити, підживлювати її вроджену тенденцію до зростання та розвитку. Надовго залишені діти, коли вони ще не готові до уходу матері, відчувають неймовірну тривогу, яку можна висловити такими словами (Віннікотт):

• розпад на шматки
• нескінченне падіння
• вмирання… вмирання… вмирання
• втрата будь-якої надії відновлення контакту (те що, що мама коли-небудь повернеться).

Маленька дитина здатна утримати образ матері максиму 8 годин у своїй пам'яті після її уходу, далі її образ розпадається і йому вартує величезних зусиль для відтворення його знову. Якщо ж такі уходи повторюються досить часто, малюк отримує травму раннього уходу і після неможливості формування здорової прихильності та довіри.

Андре Грін описує матір, яка з тієї чи іншої причини впала в депресію як "мертву матір". Вона жива фізично, але в очах дитини не жива, вона мертва психічно. Для дитини це нарцисична травма, передчасне розчарування, втрата смислів, горе матері руйнує щастя дитини (А. Грін). Будучи центром материнського всесвіту, немовля не готове в момент втратити матір. Горюя, мати не здатна любити, не здатна ненавидіти, не здатна насолоджуватися материнством. Вона виявляє лише байдужість, навіть коли сварить чи незадоволена дитиною, афективно це не забарвлено. Вона може піклуватися, виконувати свої обов'язки механічно, але при цьому не робити правильний холдинг, про який говорив Віннікотт. Свою злість на матір немовля прибирає, щоб не нашкодити їй, перестає відчувати злість, ідентифікується з матір'ю для виживання, з її діркою, зароджуючи цю дірку в собі, яку все своє подальше життя намагатиметься заповнити. Надалі такі люди будуть не здатні вибудувати або підтримувати здорові об'єктні стосунки, їхня любов завжди умовна. У разі їх розчарування кимось, на останніх чекатиме нещадна байдужість, що супроводжується душевним болем.

Діти вчать нас, вони нас виховують, копіюють нас, відбивають і транслюють на зовні те, чим ми їх наповнюємо. Не приймаючи, лаючи свою дитину або якісь її риси/якості, ми не приймаємо самих себе. Чому? Це вже інше питання.

Діти завжди знають, чого хочуть, знають свої почуття та переживання, вони так відчайдушно потребують нашої любові, що іноді жертвують своїми бажаннями, ковтають образи, готові приймати ті образи, якими ми їх наділяємо, одягати маски та грати ролі, бути зручними.

Діти не наше продовження, не наш нарцисичний придаток. Вони - окремі особистості, унікальні кожен по-своєму, маленькі беззахисні люди з дивовижним внутрішнім світом.