Сором. Страх. Самотність

Про страх і сором можна говорити (і говорять) та писати (і пишуть) багато. І кожен раз, коли здається, що все вже сказано, з’являється ще щось, ще хтось, хто відкриває нові грані цих переживань.

Природньо, це хороші емоції. Відчуття страху – сигнал, що поряд небезпека, потрібно рятуватись. Відчуття сорому – я є видимим для ще когось. Помічні емоції для існування серед людей та природи. Але буває так, що травматичний досвід перекручує їх проживання і роль в житті людини. Передозування цими емоціями це як передозування ліками, які потенційно несли користь, а перетворились на токсин.

Бачила як страхом і соромом людина ув’язнила себе на самотність. Пані виглядає гарно і вабить до себе цікавістю. Починаю повільно до неї підходити. І відчуваю сильний страх – якщо я підійду ще ближче, торкнусь хоч трохи до неї – вона розсиплеться, як травинка, яку скував мороз і вона тепер така крихка. І так мені соромно, що я тупень в музеї прекрасного – повинна і зрозуміти глибокий смисл, і не торкнутись, щоб не зруйнувати. Через свій страх і сором я не наважусь підійти, пані лишається сам на сам зі своїми переживаннями, в самоті. Так травма ув’язнює своїх бранців. Зсередини, людині здається, що безпечніше не вийти до людей, не показувати себе, самій проживати свої ситуації і проблеми. Хоча насправді навпаки – тільки в контактуванні з іншими (безпечними) людьми є шанс вийти зі свого зачарованого кола.

Як це відбувається? Як ми опиняємось в самотності? Коли ми ще маленькі, ми не знаєм, що можна показати себе світу і отримати щось погане у відповідь, бо кожен з нас народжується хорошим (з відчуттям того, що «я хороший»). І тільки тоді, коли той, хто поряд (зазвичай мама) починає якось не так, токсично реагувати (насміхається, злиться, засуджує, знецінює, тощо) починає закрадатись підозра що тут щось не так. Дитина не здатна побачити, що «не так» - з батьками, приймає це на свій рахунок, «не так» приписує собі. І далі – вже страшно показувати себе як є. Ну, бо кому хочеться, щоб у відповідь злились, насміхались, знецінювали… І ми починаєм вибудовувати різні схеми як сховати і приховати себе справжнього. Найпечальніше – і від себе самого також – бо якщо не бачу я, то і інший не побачить.

Надійна схема не підпустити до себе нікого, як на мене, - напустити димо-туману страху. І тоді ні мені за тим туманом нікого не видно (а раз не видно, то і не соромно), ні іншим мене не видно (і тоді мені не так страшно). І треба, щоб був саме туман – його ні розвіяти, ні обійти неможливо, - скільки не махай руками, він є там де і був. Стіна чи рів між мною і світом не такі надійні – їх можна побачити, а тому і знайти спосіб їх подолати.

Димо-туманом я називаю ті стани, коли на запитання «Що для тебе страшного в цій ситуації?», людина не може дати ясної відповіді – чогось боїться, а чого – не зрозуміло (це внутрішній туман). І назовні посилає сигнал – «Не підходь близько, мені болить», - а що болить і де болить, не ясно.

Було б гарно, якби не було так сумно і самотньо.