Чому миші плакали, кололися, але продовжували їсти кактус?

Можливо, іноді ми продовжуємо «їсти як кактус» просто тому, що він нам знайомий. Ми знаємо, чого від нього очікувати. А як може бути інакше — можемо просто не знати або не дуже вірити, що це взагалі можливо.

У транзакційному аналізі на це можна подивитися через поняття життєвого сценарію. Якщо пояснювати простими словами, життєвий сценарій - це певний план життя, який починає формуватися ще в дитинстві. Поступово в дитини складаються уявлення про себе, інших людей і світ.

Дитина сприймає те, що відбувається, не так, як дорослий. У перші роки життя мама або інший близький дорослий - це людина, через стосунки з якою дитина багато в чому пізнає і себе, і навколишній світ. За реакціями дорослого вона розуміє, що відбувається, коли вона плаче, злиться, чогось хоче або просить про допомогу. Оскільки дитина залежить від дорослих, їй важливо зберігати з ними контакт, тому вона пристосовується до стосунків, у яких зростає.

Наприклад, дитина плаче, а мама регулярно дратується, віддаляється або говорить їй припинити вередувати. Малюкові складно подумати: «Мама втомилася, тому їй важко витримувати мій плач». Дитяча логіка часто йде від окремого до загального. Дитина може зробити висновок:

«Коли я плачу, мама сердиться. Отже, якщо я не показуватиму, що мені погано, мама мене любитиме».

Може сформуватися уявлення: «Щоб мене любили, мені потрібно бути зручним і не показувати неприємних почуттів».

Звісно, життєвий сценарій не формується з однієї ситуації чи одного рішення. На нього впливає безліч переживань, стосунків зі значущими дорослими, послань і власних висновків дитини. Так складається уявлення про себе, інших людей і світ: який я, чого очікувати від інших і як мені потрібно поводитися.

А потім дитина виростає. Їй уже не п’ять, а тридцять. Поруч інші люди й інше життя, але знайомі способи взаємодії можуть залишатися. Людина, як і раніше, не говорить, коли їй щось не подобається, боїться здатися незручною, не просить про допомогу, терпить і підлаштовується. У результаті вона може знову опинитися у стосунках, де її потреби мало враховують. І тоді з’являється знайоме:

«Ну ось. Я так і знав. Мої потреби нікому не потрібні».

Виходить замкнене коло: звичний спосіб поведінки призводить до болісного результату, а той ще раз підтверджує те, у що людина давно вірила.

Але є ще одна важлива річ. Іноді старий спосіб поведінки не просто звичний - нове може здаватися незрозумілим і навіть небезпечним. Якщо колись дитина дійшла висновку: «Щоб мене любили, потрібно бути зручним», то в дорослому віці сказати «мені це не підходить», відмовити або позначити свої межі може бути страшно. Ніби всередині досі залишається:

• «А раптом мене покинуть?»
• «А раптом мене перестануть любити?»
• «А раптом я залишуся один?»

Людина може розуміти, що звична поведінка завдає їй дискомфорту, і все одно діяти по-старому. Мабуть, саме тому миші й продовжують їсти кактус. Не тому, що їм подобається, коли боляче, і не тому, що вони не помічають колючок. Просто знайоме, навіть болісне, може здаватися безпечнішим за те, чого ми ще ніколи не пробували. Але те, що колись було способом пристосуватися, не обов’язково має залишатися таким усе життя.

Розвиваючи самостійність і спираючись на свої дорослі ресурси, можна пробувати діяти інакше й отримувати новий досвід. А якщо стає складно, страшно або незрозуміло, чому знову виходить так само, психолог може стати помічником на цьому шляху: допомогти побачити звичні способи поведінки, розібратися, звідки вони з’явилися, і спробувати діяти інакше.