Ми часто виховуємо дітей так, як виховували нас. Навіть коли дуже не хочемо
Як власне дитинство впливає на наше батьківство
Власне дитинство часто стає нашою точкою відліку в батьківстві. Якщо нас контролювали — ми намагаємося дати дитині більше свободи. Якщо критикували — більше підтримувати. Якщо нас не чули — уважніше слухати.
Здається, ми створюємо зовсім інший досвід. Але іноді, намагаючись не повторити своїх батьків, ми просто робимо все навпаки. І виходить, що наше батьківство все одно визначає власне дитинство. Тільки тепер ми рухаємося в протилежний бік. Але «не так, як у мене було» — ще не означає «так, як я хочу».
Власний спосіб бути батьками починається там, де ми перестаємо орієнтуватися лише на те, чого не хочемо повторити, і починаємо помічати, як хочемо поводитися з власною дитиною. Бо наше дитинство впливає не тільки на переконання. Воно впливає на наші реакції.
- Можна чудово розуміти, що на дитину не варто кричати, і все одно одного дня почути себе крикливим голосом.
- Можна знати, що порівнювати дітей не варто, і все одно ловити себе на цьому.
Не тому, що ми не хочемо бути іншими батьками. А тому, що знати, як не хочеться, і справді змінити звичний спосіб реагувати — не одне й те саме.
Мабуть, тому змінювати батьківство варто не лише через питання: «Що я отримав у своєму дитинстві?» А й через інше: «Що з цього я продовжую нести у стосунки зі своєю дитиною?»
Саме тут з'являється можливість не просто не повторювати минуле, а створювати свої стосунки з дитиною по-новому.
