Божевільні? Чи ті, хто просто більше страждають?

Сьогодні, коли я чую, що людина звернулася до психіатра або приймає психіатричні препарати, я більше не думаю: «Вона психічно хвора». Я думаю: «Напевно, ця людина дуже довго страждала».

За кожним діагнозом стоїть не набір симптомів, а жива історія. Іноді це роки тривоги, які не давали спати. Іноді — депресія, що забрала сили жити. Іноді — наслідки війни, насильства, втрати чи травми.

Психіатрія — це не про ярлики. Це про допомогу людям, коли душевний біль стає настільки сильним, що впоратися самотужки вже неможливо.

Мені здається, суспільству варто менше боятися психіатричних діагнозів і більше цікавитися людськими історіями. Адже дуже часто за словами «депресія», «тривожний розлад» чи «біполярний розлад» стоїть не «божевілля», а людина, яка надто довго несла свій біль мовчки.

Можливо, найбільше, що ми можемо зробити одне для одного, — це перестати бачити діагноз і почати бачити людину. Бо психічний біль — це теж біль. І він заслуговує не на осуд, а на допомогу.