Дитяча тривожність: коли «переросте» — міф, а коли — правда?

Тривожність — це не проблема. Це система сигналізації.

Кожна дитина народжується з механізмом тривоги. Це біологічна система безпеки. Вона активується, коли є загроза — реальна або уявна. Проблема починається тоді, коли сигналізація спрацьовує занадто часто або без причини.

За даними Американської психіатричної асоціації (DSM-5-TR), тривожні розлади — одні з найпоширеніших психічних труднощів у дітей.

Але є важлива різниця між:

• нормативною тривогою розвитку (страх темряви, нових людей),
• та клінічно значущою тривожністю (порушення функціонування).

Коли це варто помітити?

Ознаки, що тривожність виходить за межі норми:

• дитина уникає школи або соціальних ситуацій;
• скаржиться на соматичні симптоми (живіт, голова) без медичної причини;
• постійно потребує запевнень;
• має труднощі зі сном;
• надмірно переживає про майбутні події.

Тривожність часто маскується під «впертість», «лінощі» або «істерики».

Чому не варто чекати, що «переросте»?

Нейробіологічно хронічна тривожність підсилює реактивність амигдали та формує уникальну поведінку. А уникання — це те, що підтримує тривожний цикл.

Когнітивно-поведінкова терапія (КПТ) має найвищу доказову базу для роботи з дитячою тривожністю. Поступове експонування, навчання розпізнавати катастрофічні думки, розвиток навичок саморегуляції — ключові методи.

Що можуть зробити батьки?

• Не знецінювати страх («нічого страшного» — не працює).
• Не підсилювати уникання.
• Називати емоції.
• Моделювати спокій.
• Вчити толерантності до невизначеності.

Тривожність — це не слабкість. Це гіперчутлива система безпеки. І вона піддається регуляції.