Співзалежність

З дописів та новин, з серіалів та побіжних розмов, кожен з нас хоча б раз у житті чув словосполучення "співзалежні стосунки". Але що ж це таке і з чим його "їдять"?

Давайте розбиратись.

Почнемо з терміну

Співзалежність – психологічний феномен, що описує стійкий патерн емоційної, когнітивної та поведінкової організації особистості, за якого відчуття власної цінності, безпеки та ідентичності дуже сильно залежать від стану, настрою, потреб або оцінки іншої людини. У центрі цього явища часто базуються порушені особисті межі, труднощі з розпізнаванням власних почуттів і схильність до самопожертви, яка маскується під турботу або надмірну відповідальність за інших.

Цікавий факт: історично поняття співзалежності сформувалося не в академічній психології, а в контексті лікування алкогольної залежності: у 1950 – 1970-х роках у межах руху “12 кроків”, де було помічено, що члени родин проявляють специфічні психологічні реакції: надмірний контроль, заперечення проблеми, самопожертву та емоційну залежність від стану залежного родича. Спочатку спеціалісти вживали термін “co-alcoholic”, який пізніше трансформувався у “codependent”.

У 1980-х американський психіатр Timmen Cermak здійснив одну з перших спроб клінічної концептуалізації співзалежності, запропонувавши розглядати її як окремий розлад особистості. Майже паралельно з ним письменниця та консультантка Melody Beattie популяризувала термін на широкий загал через книгу “Codependent No More” (1986), що сприяло його поширенню поза межами клінічного середовища.

Попри те, що співзалежність не була включена до DSM (Діагностичний і статистичний посібник з психічних розладів, який видає Американська психіатрична асоціація), як окремий діагноз, феномен продовжує активно досліджуватися та інтерпретуватися через призму теорії прив’язаності, травматичного досвіду дитинства та нейробіології хронічного стресу.

Сьогодні співзалежність розглядають не просто як реакцію на життя поруч із людиною, що залежна, а як складний адаптивний механізм, що формується в умовах нестабільності та з часом стає жорстким сценарієм побудови близьких стосунків.

Види співзалежності

Співзалежність може проявлятися по-різному, але найчастіше спеціалісти виділяють чотири види:

• емоційна співзалежність — страх покинутості, надмірна чутливість до змін у стосунках, гіперфокус на партнері;
• поведінкова (контролююча) — компульсивна потреба “рятувати”, виправляти або контролювати іншу людину;
• ідентифікаційна — втрата власного “Я” через повне злиття з роллю (партнера, матері, рятівниці);
• системна — форма, що виникає в сім’ях із залежностями або хронічною емоційною нестабільністю.

Історія досліджень та клінічний погляд

Одну з перших спроб клінічної концептуалізації поняття “співзалежність” здійснив американський психіатр, доктор Timmen Cermak (1986). Він запропонував розглядати співзалежність як розлад особистості та навіть подавав пропозицію включення його до DSM-III-R.

Він описував співзалежність як надмірну орієнтацію на потреби інших людей, як труднощі з ідентифікацією власних почуттів та компульсивну турботу з порушенням особистісних меж.

Попри старання доктора та його колег, діагноз "співзалежність" не був включений до DSM, що стало початком наукових дискусій.

Дослідження компанії Codependency Scale у 1990 роках дали одну з перших психометричних шкал для вимірювання співзалежності, а також показали її прямий зв’язок з низькою самооцінкою, зовнішнім локусом контролю та депресивними симптомами. Видання "Journal of Clinical Psychology" у 2004 році опублікувало інформацію про те, що компанія дослідників Dear, Roberts & Lange провела аналіз існуючих шкал співзалежності та зробила висновок: конструкт співзалежності є багатовимірним, але потребує чіткішої операціоналізації.

Дослідження 2012 року поставило під сумнів чіткість меж між співзалежністю та тривожною прив’язаністю, залежним розладом особистості та низькою самооцінкою. Вчені та дослідники дійшли висновку, що співзалежність частково межує з іншими клінічними конструктами.

Сучасні дослідники розглядають співзалежність через призму теорії прив’язаності Джона Боулбі (Bowlby, 1969), які можна простежити за допомогою більш типових зв’язків:

• Тривожна прив’язаність → страх покинутості, гіперфокус на партнері
• Дезорганізована прив’язаність → хаотичні патерни близькості

У цьому контексті співзалежність розглядається як адаптивна стратегія виживання в умовах емоційної нестабільності в дитинстві. Варто звернути увагу на нейропсихоаналітичний аспект: дослідження хронічного стресу виявляють гіперактивацію мигдалеподібного тіла, підвищену чутливість до соціальної загрози та труднощі з емоційною регуляцією (за матеріалами "Porges", 2011 — "Polyvagal Theory").

Співзалежні люди часто демонструють гіперпильність та хворобливу залежність від зовнішнього схвалення, як способу зниження власної тривоги. І хоча частина дослідників вважають, що співзалежність — це не окремий розлад, а лише надмірно популяризований термін, що може патологізувати звичайну людську турботливість (за матеріалами "Frank & Golden", 1992), проте клінічна практика свідчить, що описуваний феномен стабільно повторюється в терапевтичному процесі. На мою думку, це якраз і говорить саме за себе: співзалежність – окремий розлад.

Сьогодні застосовується інтегративний підхід: співзалежність розглядають як стійкий патерн емоційної та поведінкової організації, коли самоцінність і відчуття безпеки людини критично залежать від стану, настрою, поведінки або оцінки іншої особи. Ключовими маркерами є порушені особисті межі, страх відкидання, компульсивна відповідальність, ідентифікація через роль “рятівника”.

Як відчувається життя зі співзалежністю?

Жити зі співзалежністю важко не тому, що людина “надто добра” чи “надто турботлива”, а тому що її внутрішня опора постійно знаходиться зовні. Співзалежна людина живе в стані постійної тривоги, її нервова система перебуває в режимі гіперпильності. Це виснажує, навіть якщо зовні все виглядає “нормально”, бо насправді співзалежна людина несвідомо, але постійно "сканує" стан і настрої іншої людини. Фокус настільки зміщений на іншу людину, що поступово стираються відповіді на прості питання: "чого хочу я?", "що відчуваю я?", "хто я без цієї ролі?"

Життя людини зі співзалежністю перетворюється на функцію: бути потрібною, рятувати, підтримувати. Компульсивна відповідальність за інших призводить до емоційного й фізичного вигорання. Людина боїться втратити стосунки, але й у самих стосунках не почувається в безпеці — парадокс. Будь-яка дистанція сприймається як загроза, а будь-який конфлікт — як можливе полишення.

Співзалежність — це спосіб створити собі безпеку через контроль і злиття. Але справжня безпека народжується з внутрішньої автономії. Саме ця внутрішня суперечність і створює постійне напруження.

Жити зі співзалежністю — це ніби стоячи на хиткому плоту жонглювати серед бурхливого океану: намагатися втримати іншого, щоб не впасти самому. Золоте правило: поки опора буде зовні — спокою всередині не буде.

Як же врятуватися?

І хоча, безперечно, глибока психологічна трансформація з закріпленим результатом потребує професійної підтримки дипломованого психолога, та все ж почати рятувати себе можна і самостійно. І перше, з чого слід почати – відновити фокус на собі: щодня ставити перед собою запитання:

• Що я зараз відчуваю?
• Чого я зараз хочу?
• Чиє це насправді завдання — моє чи іншої людини?

Другий крок — практикування пауз. Перед тим, як кидатися рятувати, допомагати чи втручатися — варто зробити паузу в 60 секунд і запитати себе: я дію з любові чи зі страху?

Третій крок самодопомоги — робота з межами: на якесь прохання людини, яка звикла” що ви “рятуєте”, дозвольте собі відповісти “мені потрібно подумати над цим” замість автоматичного “так!”.

Також у рамках самодопомоги в боротьбі зі співзалежністю я завжди раджу завести "Щоденник спостерігача", куди записувати думки, що виникають у вас під час конфліктних ситуацій. Поруч корисно записувати альтернативне, обдумане після, більш збалансоване формулювання, тоді добре видно різницю й легше можна провести самостійний аналіз.

Як не дивно, одним з дієвих інструментів самопорятунку від співзалежності є турбота про власне тіло! Регулярне дихання з подовженим видихом, легка фізична активність, практики заземлення — ці дії гарантовано знижують гіперактивацію нервової системи та стабілізують внутрішній стан.

Варто усвідомити: співзалежність не зникне миттєво, і лише в разі роботи з нею вона поступово трансформуватиметься, поки людина вчиться відчувати себе окремою особистістю, витримувати близькість без злиття, залишатися в контакті без самозречення і саморуйнування.

Зрештою, справжня близькість можлива не тоді, коли ми “потрібні”, а тоді, коли ми цілісні й вільні.

Для самостійної боротьби зі співзалежністю знадобиться дистипліна та терпіння, регулярні послідовні дії. Це доволі важко, якщо врахувати, що до того сама співзалежність виснажила людину, якій в такому стані тепер ще й треба боротися з цим розладом. І тут найкращим рішенням буде звернутися до досвідченого та професійного психолога.

Бо подолання співзалежності — це не боротьба з “поганою рисою характеру”, а поступове, тривале, старанне відновлення цілісного відчуття себе. Важливо розуміти: співзалежні патерни формувалися як адаптивна стратегія виживання людини. Тому завдання — не “зламати” їх, а замінити більш здоровими способами регуляції та близькості.

Методи терапії

У своїй роботі я використовую кілька методів роботи зі співзалежністю:

• Когнітивно-поведінкова терапія (КПТ). Вона допомагає виявити автоматичні думки (“я відповідаю за його стан”, “без мене він не впорається”) та поступово змінити деструктивні переконання. КПТ також працює з навичками формування меж і розвитку самопідтримки.
• Схема-терапія. Вона ефективна при глибоко вкорінених патернах, бо часто в основі співзалежності лежать схеми покинутості, самопожертви, дефективності або надмірної відповідальності. Робота відбувається на рівні ранніх емоційних досвідів.
• Терапія, орієнтована на прив’язаність. Дозволяє перепрожити досвід безпечного контакту, поступово зменшуючи страх покинутості та тривожну гіперактивацію у стосунках.
• Тілесно-орієнтовані та травма-фокусовані підходи. Оскільки співзалежність часто супроводжується хронічною гіперпильністю, важливо працювати з нервовою системою: дихальні техніки, вправи на регуляцію, методи соматичного усвідомлення.
• Групова терапія або групи підтримки. Цей формат роботи допомагає вийти співзалежній людині з ізоляції та побачити власні сценарії через історії інших людей.

Висновок

Співзалежність — це не слабкість, не поламаність і не “неправильна любов”. Це історія про те, як колись комусь довелося виживати через надмірну чутливість до іншого. Це стратегія, яка допомогла зберегти стосунки з кимось важливим, але поступово почала руйнувати зв’язок із собою. Життя в співзалежності — це постійний рух назовні: у тривогу за іншого, у відповідальність за чужі емоції, у страх бути покинутою. І водночас — це повільне віддалення від власних потреб, меж і внутрішньої тиші. Подолання співзалежності не означає стати холодною чи байдужою людиною. Це означає навчитися бути поруч, не втрачаючи себе. Любити — не з позиції страху, а з позиції вибору. Підтримувати — не з обов’язку, а з власного ресурсу. Бути в близькості — залишаючись окремою.

Справжня зріла близькість починається там, де двоє цілісних людей зустрічаються не для того, щоб заповнити порожнечу, а щоб розділити повноту.

І шлях із співзалежності — це завжди шлях повернення до себе.

Сподіваюся, моя стаття була для вас корисна :)

Всіх бажаючих впоратися зі співзалежністю запрошую в терапію!

Щиро ваша психологиня, Мар'яна Козуліна.