Смерть близької людини через війну

Є події, після яких усе — до і після.

І навіть якщо ти зовні залишаєшся тією самою людиною, всередині вже інша.

Смерть близької людини через війну — це не просто втрата.

Це злам звичного світу, коли немає кого набрати, кому написати, з ким мовчати.

Це порожнеча, яку ніхто не може заповнити.

І ще — провина за те, що ти живеш. За те, що можеш сміятись, пити каву, планувати завтра.

Люди часто кажуть: час лікує.

Але час нічого не лікує сам по собі.

Він лише віддаляє гостроту болю, щоб ми могли дихати.

Щоб в якийсь момент знову дозволити собі не тільки виживати, а й жити.

І це не зрада пам’яті.

Це продовження її — через нас.

Через наші вибори, через добро, яке ми робимо, через життя, яке триває всупереч усьому.

Як психолог я часто бачу, як люди бояться говорити про втрату.

Бояться, що якщо доторкнуться до болю — потонуть.

Але справжнє полегшення приходить саме тоді, коли ми дозволяємо собі прожити це.

Плакати, злитись, мовчати, згадувати, дихати.

Знову і знову, поки біль не стане частиною історії, а не центром життя.

Можливо, ми ніколи не навчимось приймати смерть.

Але можемо навчитись не відвертатися від життя після неї.