Як дитяча травма непомітно керує вашими дорослими рішеннями та емоціями

Ми часто чуємо, що минуле слід залишити в минулому. Звучить просто, чи не так? Але для тієї маленької дівчинки чи хлопчика, що досі живе всередині кожного з нас, це не завжди можливо. Будучи дорослими, ми можемо роками носити в собі невимовний біль давніх травм. Цей біль просочується в наше сьогодення, впливаючи на думки, рішення та вчинки, наче невидимі рани, що не загоюються.

Ця дитина всередині нас — наша внутрішня дитина — є носієм наших найперших переживань, емоцій та переконань про світ і про себе. І коли ми ігноруємо її потреби, її страхи та її біль, наслідки цього проявляються у нашому дорослому житті. Можливо, ви впізнаєте себе в цьому. Давайте розберемося, чи не ховається у вашому серці поранена внутрішня дитина.

Відстороненість як спосіб втечі

Коли в ранньому віці ми переживаємо щось травматичне, це може назавжди змінити нашу здатність бути тут і зараз — зосереджуватися, концентруватися та відчувати момент. Можливо, ви помічали за собою схильність «тікати» від реальності. Це може проявлятися по-різному: хтось занурюється в роботу з головою, стаючи трудоголіком, хтось знаходить розраду в надмірних покупках, а хтось вдається до зловживання алкоголем чи іншими речовинами.

Все це — нездорові, ризиковані способи заглушити біль, пов'язаний з дитячою травмою. Вони створюють ілюзію зайнятості та контролю, дозволяючи уникати думок чи ситуацій, які можуть спровокувати болісні спогади. Це захисний механізм, який допомагав вижити колись, але зараз він заважає жити. Прості практики, як-от глибоке дихання чи фокусування на своїх відчуттях (що я бачу, чую, відчуваю на дотик), можуть допомогти розірвати це коло і повернути себе в сьогодення.

Тягар провини, який не є вашим

«Я винна. Усе через мене. Інші страждають через мене». Знайомі думки? Почуття провини — це тінь, яка часто супроводжує дитячу травму. Якщо ви відчуваєте постійну потребу вибачатися, навіть коли не зробили нічого поганого, це може бути ознакою того, що ваша внутрішня дитина несе на собі цей важкий тягар.

Можливо, у дитинстві батьки чи опікуни змушували вас почуватися винними за те, що на вас витрачають час, гроші чи зусилля. Або, можливо, ваші емоційні чи фізичні потреби просто ігнорувалися, і ви самі себе переконали, що не заслуговуєте на турботу. Знущання з боку однолітків чи соціальна ізоляція також могли залишити глибокий слід, змусивши вас повірити, що з вами «щось не так». В результаті, у дорослому житті стає важко прийняти себе, з'являється низька самооцінка і постійна потреба шукати схвалення від інших. Важливо зрозуміти: це почуття провини було нав'язане вам ззовні. Воно не є вашою істиною.

Потреба догоджати: коли ваше щастя залежить від інших

Чи відчуваєте ви, що ваша цінність визначається тим, наскільки щасливими ви робите інших? Якщо ваша самооцінка прив'язана до їхньої посмішки та схвалення, це яскрава ознака того, що вашу внутрішню дитину навчили догоджати.

Реакції на травму зазвичай описують як «бий, біжи або завмри». Але є й четверта, менш відома реакція — догоджання (fawn response). Це інстинктивна спроба знайти безпеку, підлаштовуючись під бажання, потреби та вимоги інших. Це означає робити все, щоб уникнути конфлікту, навіть якщо для цього доводиться відмовлятися від власних потреб і бажань. Ваша внутрішня дитина відчайдушно потребує запевнення, що її люблять безумовно, а не за щось. Вчитися ділитися своїми справжніми думками та почуттями — це шлях до глибших і справжніх стосунків, де вас цінують за те, ким ви є.

Погоня за досконалістю

Перфекціонізм часто є наслідком травматичних подій дитинства. Усе, що ви робите, має бути ідеальним: від вашого зовнішнього вигляду до звіту на роботі. Ви прагнете досконалості, але навіть коли досягаєте її, всередині залишається відчуття, що чогось бракує.

У дитинстві все, що вам було потрібно, — це любов і підтримка. Але якщо ви росли з надзвичайно критичними батьками, то, ймовірно, мусили відповідати їхнім завищеним стандартам, щоб заслужити схвалення. Так перфекціонізм став вашим захисним механізмом від відчуття власної недосконалості. Психолог з Рочестерського університету Ендрю Елліот зазначає, що за цим часто стоїть прихована мотивація — бути кращим за інших, щоб уникнути відторгнення. Надмірна працьовитість стає способом отримати зовнішнє визнання і довести свою цінність.

Чому так складно сказати «ні»?

Коли ти маленький, тобі часто здається, що твоя думка нічого не варта. Якщо в дитинстві за висловлення власних почуттів чи думок на вас кричали або висміювали вас, то в дорослому віці відстоювати свої потреби та кордони стає неймовірно складно.

Експертка у сфері здоров'я, докторка Сьюзан Біалі Хаас, пояснює, що коли дитина проводить багато часу в небезпечному середовищі, мовчання стає адаптивною реакцією. Це спосіб забезпечити собі безпеку та уникнути конфлікту. Однак у дорослому житті дуже важливо знайти баланс і навчитися розуміти, коли варто говорити, а коли краще промовчати, не зраджуючи при цьому себе.

Самосаботаж: страх перед успіхом

Уявіть собі Оксану. Вона все життя мріяла стати дизайнеркою одягу, її ескізи вражають друзів та викладачів. Але щоразу, коли з'являється можливість подати заявку на престижний конкурс чи показати свої роботи відомому бренду, вона починає сумніватися у своїх здібностях, відтягує до останнього і, врешті-решт, не робить нічого.

Дитина, яка зазнала насильства, особливо з боку людини, якій довіряла, може засвоїти, що світ — небезпечне місце, а вона сама не гідна нічого хорошого. Це призводить до самосаботажу. Дитяча травма може викликати підсвідомий страх успіху, адже з ним приходять відповідальність та очікування. Щоб уникнути потенційного тиску чи осуду, людина несвідомо руйнує власні зусилля, повертаючись у звичний, хоч і болісний, стан невдачі.

Зцілення внутрішньої дитини — це про те, щоб стати для себе тим турботливим і захисним дорослим, якого вам так не вистачало. Це означає дати собі ту безумовну любов і підтримку, яких потребує ваша внутрішня дитина. Вирішуючи невирішені емоційні проблеми минулого, ви можете сприяти особистому зростанню і створити більш збалансоване та сильне сьогодення. І пам'ятайте, що робота з психотерапевтом може стати неоціненною допомогою на цьому шляху.

Література:

• John Bradshaw - "Повернення до себе. Як зцілити свою внутрішню дитину" ("Homecoming: Reclaiming and Championing Your Inner Child").
  (Класична праця, що вважається однією з основоположних у темі внутрішньої дитини. Бредшоу детально пояснює, як дитячі травми впливають на доросле життя, і пропонує конкретні вправи та техніки для виявлення та зцілення пораненої внутрішньої дитини. Особливо актуальна для розуміння першопричин перфекціонізму, сорому та прагнення догоджати).
• Pete Walker - "Complex PTSD: From Surviving to Thriving".
  (Ця книга є фундаментальною для розуміння комплексного посттравматичного стресового розладу (К-ПТСР), який часто виникає внаслідок тривалої дитячої травми. Уокер детально описує чотири основні реакції на травму: боротьбу, втечу, завмирання та догоджання (fight, flight, freeze, and fawn), що безпосередньо стосується розділу статті про потребу догоджати).
• Габор Мате - "Коли тіло каже «ні». Ціна прихованого стресу" ("When the Body Says No: The Cost of Hidden Stress").
  (Хоча ця книга не фокусується виключно на внутрішній дитині, вона блискуче ілюструє, як невиражені емоції та стрес, що беруть початок у дитинстві, призводять до хронічних захворювань та психологічних проблем у дорослому віці. Вона підтверджує ідею статті про те, що ігнорування дитячого болю має реальні наслідки для здоров'я).