Коли дуже хочеться близькості — і водночас страшно

Хочу, але боюсь: чому ми уникаємо близькості, якої прагнемо

Іноді людина дуже хоче контакту з іншою: щоб її побачили, обрали, прийняли, почули. Хоче стосунків, близькості, сексу, дружби, тепла.

Але коли можливість контакту справді з’являється, стає страшно.

Бо ти стаєш вразливим.

• Хочеться написати — і страшно написати першою.
• Хочеться підійти ближче — і виникає бажання відступити.
• Хочеться дізнатися, що відчуває інша людина, — і водночас страшно почути відповідь.
• Хочеться бути побаченою — і тут же хочеться сховатися.

Іноді тоді простіше сказати собі:

«Мені взагалі ніхто не потрібен», «я просто ще не зустріла свою людину», «мені комфортно самій».

І в цьому справді може бути частина правди.

Але іноді за незалежністю ховається не відсутність бажання близькості, а страх того, що близькість із собою принесе.

Бо контакт — це завжди трохи ризик.

• Якщо я покажу, що ти мені подобаєшся, ти можеш не відповісти.
• Якщо я визнаю, що ти мені важлива, ти можеш віддалитися.
• Якщо я підпущу тебе близько, ти зможеш мене поранити.
• Якщо я дозволю собі сильно хотіти, мені доведеться зіткнутися з тим, що я не можу повністю контролювати іншу людину.

І тоді виникає дивний стан:

«Я хочу — і саме тому мені страшно».

Іноді людина починає захищатися саме від того, чого найбільше хоче.

• Скасовує зустріч.
• Стає холоднішою.
• Починає шукати недоліки.
• Чекає, поки інша людина зробить перший крок.
• Або, навпаки, надто швидко зближується, щоб не встигнути відчути невизначеність.

А потім залишається із запитанням: чому в мене ніяк не виходить близькість, хоча я так її хочу?

Мені здається важливим не поспішати відповідати на це запитання порадою, наприклад, «просто відкрийся людям».

Іноді спочатку потрібно розібратися:

1. Чого саме я хочу?
2. Чого саме я боюся?
3. Що зі мною відбувається в той момент, коли бажаний контакт стає можливим?

Бо між «я хочу бути близько» і «я можу бути близько» іноді лежить досить великий шлях.

Але важливо розуміти свої страхи і вміти говорити про них, бо цей шлях не обов’язково проходити наодинці.