Синдром Стендаля: як мистецтво може вплинути на психіку людини

Уявіть: ви стоїте в старовинному соборі, закидаєте голову, щоб роздивитися фрески на стелі, і раптом відчуваєте, що підлога пливе під ногами. Серце калатає, долоні мокрі, думки плутаються. Ви не хворі. Ви не отруїлися. Вас просто... вразило мистецтво. Занадто сильно.

Щороку тисячі туристів приїжджають до Флоренції — міста, де кожна вулиця дихає Ренесансом. І частина з них потрапляє до лікарні. Не через ДТП і не через алергію. Їх привозять на ношах із музеїв та церков — розгублених, збуджених, іноді непритомних. Більшість швидко приходять до тями. Але дехто залишається у дивному стані кілька днів.

Цей феномен має цілком офіційну назву — синдром Стендаля.

Як лікарка з Флоренції дала ім'я дивному стану

Термін запровадила італійська психіатриня Грацієлла Маджеріні, керівниця психіатричного відділення лікарні Санта-Марія-Нуова у Флоренції — однієї з найстаріших лікарень Європи, де свого часу сам Леонардо да Вінчі проводив анатомічні розтини. Докторка Маджеріні помітила стійку закономірність: іноземні туристи, які відвідували художні галереї та старовинні церкви міста, раптово уражалися загадковим набором симптомів — від гострої тривоги й перепадів настрою до справжнього психозу.

У 1989 році вона опублікувала ґрунтовну книгу, в якій описала понад сто таких клінічних випадків. І назвала цей синдром на честь видатного французького письменника Стендаля, який ще у 1817 році (а не в 1811, як іноді помилково зазначають) детально описав свій власний емоційний досвід у Флоренції.

Стендаль відвідав Базиліку Санта-Кроче — величний храм, де поховані Нікколо Макіавеллі, Мікеланджело Буонарроті та Галілео Галілей. Він сів на лавку, закинув голову, щоб розглядати фрески на склепінні капели Нікколіні, і його буквально накрило хвилею неймовірної емоції. У своїх мемуарах він писав:

«Я був у своєрідному екстазі від думки, що перебуваю у Флоренції, поруч із великими людьми, чиї гробниці я бачив. Поглинутий спогляданням піднесеної краси, я досяг точки, де зустрічаєш небесні відчуття. Серце моє калатало, життя витікало з мене. Я йшов зі страхом впасти.»

Красиво, правда? Щоправда, є один нюанс. Відомий англійський письменник Джуліан Барнс у своїй книзі «Нічого, чого варто боятися» влучно зауважив, що в оригінальному щоденнику Стендаля запис про той самий день виглядає зовсім інакше: смертельна втома й криваві мозолі від нових чобіт, які нестерпно тиснули. Опублікована ж, романтизована версія з'явилася значно пізніше. Стендаль усе-таки був майстерним романістом.

Що саме відбувається з людьми

Згідно з детальними медичними описами Маджеріні, цей стан виникає раптово і триває від двох до восьми днів. Серед ключових симптомів виділяють наступні:

• Фізичні симптоми: надмірна пітливість, прискорене серцебиття (тахікардія), біль у грудях, запаморочення та виражена м'язова слабкість.
• Психологічні симптоми: гостра тривога, різкі зміни настрою, порушення мислення, параноя, відчуття нереальності того, що відбувається (дереалізація та деперсоналізація), зміна сприйняття звуків і кольорів, марення переслідування.

Деякі пацієнти стають настільки збудженими та дезорієнтованими, що намагаються фізично пошкодити ті самі твори мистецтва, заради яких подолали тисячі кілометрів.

Типовий психологічний портрет постраждалого: це переважно молода людина, неодружена, з високим рівнем емпатії, чутлива та вразлива, яка мандрує сама або з одним супутником. Приблизно половина пацієнтів мала попередні психічні або емоційні труднощі в анамнезі. Багато хто з них вважає себе митцем або глибоко й професійно цікавиться мистецтвом.

Маджеріні висунула надзвичайно цікаву психоаналітичну гіпотезу: у деяких схильних до цього людей потужне художнє переживання чіпляє глибоко витіснену внутрішню травму і різко витягує її на поверхню свідомості. Людина починає поводитися як риба, викинута на берег. А головне завдання психіатра в цей момент — обережно «зняти з гачка» і плавно повернути людину назад у нормальне життя.

Історії великих, яких накривало красою

Стендаль був далеко не єдиним, хто відчув на собі нищівну силу мистецтва.

Федір Достоєвський у 1867 році в художньому музеї Базеля (Швейцарія) завмер перед моторошною картиною «Мертвий Христос у гробі» пензля Ганса Гольбейна Молодшого. За спогадами його дружини Анни, він стояв абсолютно нерухомо, а обличчя набуло виразу панічного страху — точно такого, який вона зазвичай бачила перед його важкими епілептичними нападами. Вона обережно відвела його в іншу залу і посадила на лавку, з жахом чекаючи нападу. Того разу, на щастя, обійшлося. Але він наполіг на тому, щоб повернутися до картини знову. Достоєвський роками страждав на скроневу епілепсію, і подібні глибокі екстатичні стани виникали в нього й перед іншими сильними релігійними полотнами.

Зигмунд Фройд пережив щось дуже подібне (гострий епізод дереалізації) під час свого візиту до Афін, коли вперше піднявся на Акрополь.

А видатний психіатр Карл Густав Юнг усе своє життя мріяв побувати в Римі, але постійно відкладав поїздку, панічно боячись, що емоційний та естетичний удар від величі античного міста буде для нього нестерпним. Одного разу він усе ж таки зайшов до туристичної агенції в Цюриху, щоб нарешті купити квиток до Рима, — і раптово знепритомнів прямо біля каси. До Рима він так ніколи й не доїхав.

Що каже наука — і чому це складно пояснити

Нейровчені вже не перший рік прискіпливо вивчають мозок людей у станах глибокої медитації та релігійного екстазу. Сучасні дослідження із застосуванням функціональної магнітно-резонансної томографії (фМРТ) та ЕЕГ з інтракраніальними електродами (це складна процедура, коли надчутливі датчики встановлюють безпосередньо на поверхню головного мозку) показали дивовижні речі. Екстатичні стани — чи то при екстатичній епілепсії, оргазмічній епілепсії, чи епілепсії, що провокується музикою, — нерозривно пов'язані з гіперактивацією передньої острівцевої кори (anterior insular cortex) та мережі значущості (salience network). Це критично важлива нейронна система мозку, що безпосередньо задіяна в самоусвідомленні, обробці емоцій та складній соціальній поведінці.

У наукових колах неодноразово висловлювалися припущення, що синдром Стендаля може запускатися саме таким фізіологічним механізмом. Але існує одна велика проблема: жодних системних психіатричних чи нейробіологічних досліджень людей безпосередньо під час гострої фази цього стану ніколи не проводилося. Статей та есе про синдром Стендаля в культурологічних та мистецьких журналах набагато більше, ніж у рецензованих медичних базах даних.

Саме тому цей синдром досі офіційно не визнаний як окремий психічний розлад у міжнародних медичних класифікаціях (таких як DSM-5 чи МКХ-11). Медичні скептики пояснюють його феномен значно банальніше: виснажлива італійська спека, зневоднення, тепловий удар, класичний напад паніки або сучасний варіант гострого сенсорного перевантаження («напад на нерви»).

Є й суто фізіологічне пояснення

Як автора, мене зацікавила ще одна надзвичайно важлива медична деталь. Люди, які довго закидають голову назад, заворожено розглядаючи фрески на високих стелях чи грандіозні скульптури, можуть суто механічно перетискати хребтові артерії в задній частині шиї. Це неминуче призводить до так званого синдрому хребтової артерії (вертебробазилярної недостатності). Її неврологічні симптоми просто разюче збігаються з класичними описами стендалівського стану: раптове запаморочення, переднепритомний стан, двоїння в очах, тимчасова втрата зору або потемніння, поколювання в кінцівках, сплутаність свідомості, порушення мови, головний біль, нестійкість ходи та різка м'язова слабкість.

Тобто значна частина задокументованих «містичних» випадків може мати цілком прозаїчне фізіологічне пояснення — це не піднесений естетичний екстаз, а звичайне транзиторне порушення кровопостачання мозку через тривале й незручне положення голови.

Не тільки Флоренція

Подібні транзиторні стани масового характеру описані також у Парижі (так званий «Паризький синдром», від якого найчастіше страждають японські туристи через гостру невідповідність реального міста їхнім ідеалізованим уявленням) та в Єрусалимі («Єрусалимський синдром»). У Єрусалимі ці психози частіше пов'язані з глибоким релігійним екстазом та маренням месіанства, а не з впливом мистецтва як такого.

Деякі випадки у флорентійських музеях справді можуть бути першою маніфестацією прихованої епілепсії, нарколепсії або катаплексії — серйозних неврологічних станів, які здатні провокуватися інтенсивними емоційними потрясіннями. Значна частина клінічних описів також дуже нагадує гострі дисоціативні розлади.

Так чи може мистецтво звести з розуму?

Мабуть, найбільш чесна та науково зважена відповідь звучить так: так, може, але лише тимчасово і далеко не з кожним. У людей із певною нейробіологічною схильністю — надмірно чутливих, емоційно вразливих, перевтомлених довгою мандрівкою, або з попередніми психічними труднощами — надмірне занурення в концентроване, величне мистецтво справді може спровокувати короткочасний психотичний епізод.

І якщо глибоко про це подумати — в цьому феномені є щось водночас тривожне й неймовірно дивовижне. Ми живемо в прагматичну епоху, коли людей здебільшого хвилює, чи не зіпсують їхню психіку соціальні мережі, жорстокі новини чи відеоігри. А тут — геніальні фрески п'ятисотрічної давнини буквально валять здорових людей з ніг своєю потужною енергетикою.

Лікування таких станів, до речі, досить просте і не вимагає складної терапії: міцний сон, відновлення водного балансу і кілька днів повного відпочинку без жодних музеїв та галерей.

Іноді найкраще, що кожен із нас може зробити для збереження власної психіки, — це просто дати собі паузу. Навіть від прекрасного. Чи хотіли б ви, щоб я допоміг вам підібрати спокійний маршрут для вашої наступної подорожі, де можна уникнути такого мистецького перевантаження?

Література:

• Magherini, G. (1989). La Sindrome di Stendhal. Firenze: Ponte alle Grazie. (Основоположна монографія, в якій описано понад 100 клінічних випадків психічних розладів у туристів, які відвідували музеї Флоренції; запропоновано термін «синдром Стендаля».)
• Stendhal. (1826). Rome, Naples et Florence. Paris: Delaunay. (Мемуарно-подорожній твір, у якому Стендаль описує свій емоційний досвід у Базиліці Санта-Кроче у Флоренції 1817 р., що ліг в основу назви синдрому.)
• Bamforth, I. (2010). Stendhal's Syndrome. British Journal of General Practice, 60(581), 945–946. (Короткий огляд синдрому Стендаля з медичної перспективи, включно з історичним контекстом та критичним аналізом.)