Не та казка, яку хочеться розповідати дітям.

Колись давно рибалка жив біля моря та постійно рибалив.

Він давно розучився мріяти. Колись хотів співати, любити, хотів дім на пагорбі, хотів сміятися голосно, але життя навчило його: не висовуйся, не бажай забагато, терпи, відкладай на потім.

І він терпів так довго, що його бажання одне за одним помирали всередині нього. Одного дня чоловік зловив золоту рибку.

— Чого тобі хочеться?

Але він так довго пригнічував свої бажання, що вже не розумів, чого хоче. І тоді рибалка просто проігнорував її питання та вбив — так само, як і всіх інших риб, що були до неї.

Наступного дня він знову пішов ловити рибу. І післязавтра теж. Так минуло життя. Море берегло від нього свої скарби. Бо «навіщо давати шанс на щасливе й успішне життя тому, хто його не цінує».

А потім його діти виросли. І коли в їхніх очах спалахували мрії, він казав: не вигадуй, можливо колись, треба терпіти. І вони теж вчили цього своїх дітей.

Так казка про золоту рибку перетворилась на сумну історію про людей, які вбивають свої бажання раніше, ніж ті встигають заговорити. Де “терпи” та “можливо колись” передається у спадок частіше, ніж “мрій”.

Тому хочеться побажати кожному — не вбивати в собі золоту рибку. А навпаки — стати для себе мудрою золотою рибкою. Вчити своїх дітей мріяти та реалізовувати свої бажання.

Тією, що не пригнічує свої бажання, не забороняє їх собі й не відкладає життя на “колись”.

Мудра золота рибка поважає свої бажання. Бо колись не відмовила собі у праві на сяйво й красу та з гідністю несе здобуте крізь морські простори.

Те, що може — виконує. А для того, що поки здається далеким, — не відмовляється, а готує похідну карту. Бо не всі бажання мають здійснюватися одразу.

Але жодне справжнє бажання не заслуговує бути вбитим.