Агресія в інтернеті: чому нормальні люди пишуть жахливі коментарі

Якось я в Інстаграмі гортала коментарі під психологічною публікацією. Там не було нічого скандального — просто думки про те, як стрес впливає на тіло. Але коментарі... Коментарі виглядали як поле бою. Люди, яких я уявляю цілком адекватними в житті, писали одне одному такі речі, що мені стало фізично не по собі. Я закрила телефон і подумала: що взагалі відбувається?

Псевдонаука в красивих обгортках

Соціальні мережі дали психологам неймовірну можливість — говорити з тисячами людей одночасно, ділитися тим, що справді допомагає. Але разом з цим з'явилась і зворотна сторона.

Сьогодні в мережі можна знайти фахівців з величезною аудиторією, популярними книгами та запрошеннями на конференції — і при цьому вони регулярно транслюють речі, які або перекручують реальні дослідження, або просто не відповідають науковим даним. Це не якісь сумнівні анонімні акаунти. Це люди з дипломами та репутацією.

Алгоритми влаштовані так, що нагороджують категоричність. «Ваша тривога — це завжди травма з дитинства» отримає в рази більше переглядів, ніж «це складне питання, і ось що ми знаємо на сьогодні». Нюанси нудні. Нюанси не клікають. А от гучне твердження — поширюють.

І так формується інформаційне середовище, де люди отримують спрощені пояснення складних речей. Іноді ці пояснення нешкідливі. Але іноді — ведуть людину геть не туди, куди варто йти.

Ефект розгальмування: чому в мережі ми — інші

У 2004 році дослідник Джон Сулер опублікував роботу про те, що він назвав «ефектом онлайн-розгальмування». Тоді ще не було Instagram і TikTok у тому вигляді, який ми знаємо, — але явище вже існувало.

Його суть: в інтернеті люди поводяться інакше, ніж у реальному житті. Більш відверто, більш агресивно, більш безцеремонно. Анонімність, відчуття дистанції, відсутність живої реакції співрозмовника — все це разом створює ефект, ніби правила звичайного спілкування тут не діють.

Причому, як зазначає Сулер, це не означає, що «в мережі люди показують своє справжнє обличчя». Скоріше — вони показують інший стан себе. Такий, який у звичайному житті стримується соціальними нормами.

І ось це «інше я» дуже активне в коментарях.

Культура публічних осудів: а ми точно знаємо, навіщо це робимо?

Я давно помічаю, як в онлайн-просторі — і серед психологів теж — розквітло те, що прийнято називати «культурою кенселінгу» або публічних осудів. Хтось сказав щось не те — і понеслось. Шквал коментарів, репости з обуренням, «ми вас засуджуємо».

Я не кажу, що притягувати людей до відповідальності — погано. Іноді це справді потрібно.

Але мені стало цікаво інше: а чому саме так? Чому коментар, навіть якщо починається як критика, майже завжди перетворюється на бійку?

Американська правозахисниця і викладачка Лоретта Дж. Росс у своїй лекції TED сформулювала це так: більшість людей, які когось «кенселять», думають, що борються за справедливість. Але насправді за цим часто стоїть страх, потреба належати до певної групи або бажання відчути себе кращим за рахунок когось іншого. Публічне засудження — це не завжди заклик до змін. Часто це просто спосіб нагородити себе почуттям правоти.

Коли я це прочитала, мені стало трохи незручно. Тому що я згадала моменти, коли сама впадала в цей стан.

«Запросити до діалогу» замість «публічно засудити»

Лоретта Росс розрізняє три підходи: «викликати на суд» (call out), «запросити до діалогу» (call in) і «закликати бути кращим» (call on).

• Перший (call out) — це публічне засудження. Ефективне іноді, але майже завжди запрошує до бійки, а не до розмови.
• Другий (call in) — це коли ти не кричиш на людину публічно, а говориш з нею. З повагою, але прямо. «Я не погоджуюся з тим, що ти сказав, і ось чому». Це потребує значно більше зусиль і внутрішньої стабільності.
• Третій (call on) — мабуть, найскладніший. Уявіть собі дівчину яка знає, що її колега — людина добра, уважна і загалом адекватна. Але якось на зборах той колега кинув фразу, яка боляче вдарила по кількох людях у кімнаті. Ця дівчина не накинулась публічно. Вона підійшла після і сказала: «Ти людина, яка завжди помічає інших. Але сьогодні те, що ти сказав, — це не схоже на тебе». Без звинувачень. Без сорому. Просто дзеркало. Це — «закликати бути кращим».

Лоретта Росс також додає важливе запитання, яке варто ставити собі перед будь-якою важкою розмовою: «Чи я зараз у достатньо стабільному стані, щоб витримати реакцію іншої людини?»

Це питання я тепер часто ставлю і сама собі, і в роботі з людьми, коли вони готуються до складних розмов. Бо якщо відповідь «ні» — можливо, варто зачекати.

А якщо просто вийти?

Дослідження стабільно показують: люди, які зменшують час у соціальних мережах, почуваються краще. Менше тривоги, менше відчуття самотності, більше енергії. Це не означає, що соціальні мережі — суцільне зло. Але точно означає, що наш мозок не призначений для нескінченного потоку конфліктних коментарів.

Якщо ви відчуваєте, що від прогортання стрічки вам стає гірше — це не слабкість. Це нормальна реакція нормальної людини.

Я для себе виробила простий фільтр перед тим, як залишити коментар: «Чи сказала б я це в обличчя, якби ми сиділи за одним столом?» Іноді — так. Іноді — ні. І це «ні» вже багато разів рятувало мене від того, про що я б потім шкодувала.

Соціальні мережі нікуди не дінуться. Але те, як ми в них існуємо, — це наш вибір. Щодня.

Література:

• Suler, J. (2004). The online disinhibition effect. CyberPsychology & Behavior, 7(3), 321–326. (Стаття, в якій вперше описано феномен «онлайн-розгальмування» — чому люди поводяться в інтернеті інакше, ніж у реальному житті. Розглядаються фактори анонімності, невидимості та асинхронності спілкування.)
• Turkle, S. (2015). Reclaiming Conversation: The Power of Talk in a Digital Age. Penguin Press. (Дослідження про те, як цифрове спілкування впливає на нашу здатність до живого діалогу, емпатії та справжніх стосунків.)
• Twenge, J. M. (2017). iGen: Why Today's Super-Connected Kids Are Growing Up Less Rebellious, More Tolerant, Less Happy — and Completely Unprepared for Adulthood. Atria Books. (Масштабне дослідження психологічного стану покоління, яке виросло зі смартфоном у руках; містить дані про зв'язок між соціальними мережами і тривожністю.)
• Ross, L. J. (2021, 4 серпня). Don't call people out — call them in [Відеолекція]. TED. Офіційний сайт TED (з транскриптом), YouTube (відео). (У цій лекції Лоретта Дж. Росс детально розбирає причини «культури скасування» та пояснює різницю між публічним засудженням і запрошенням до діалогу, пропонуючи більш екологічні способи комунікації під час незгоди.)