Поклик безодні: чому нав'язливі думки виникають у здорових людей

Зазвичай ми почуваємось за кермом власного життя. Контролюємо свої думки, бажання, рішення. Йдемо туди, куди вирішили. І здебільшого — так, з достатньою увагою і зусиллям ми дістаємося приблизно туди, куди планували.

Але буває інакше.

Звичайний день. Нормальний настрій. Ви їдете за кермом — і раптом, нізвідки, на якусь мить виникає дивне бажання. Повернути на зустрічну. З'їхати з мосту. Просто так. Без найменшого бажання вмирати чи комусь шкодити.

Якщо ви впізнали себе — ви не одні. І з вами все гаразд. Це явище настільки поширене, що має кілька назв і вивчається вченими вже не перший рік.

«Поклик безодні» — що це таке?

Французи назвали це l'appel du vide — «поклик порожнечі», або «поклик безодні». У ширшому сенсі подібні переживання належать до так званих інтрузивних (нав'язливих) думок — тих, що з'являються в голові без нашого дозволу і часто суперечать усьому, чого ми насправді хочемо.

Найвідоміший різновид цього явища — «феномен висоти». Людина стоїть на даху, на краю скелі в Карпатах, на високому балконі — часто без огорожі або з низькими перилами. І раптом її охоплює тривога. Не страх, що вітер зіштовхне. Не побоювання, що край обвалиться. Щось інше — моторошне відчуття, що мозок може раптом «вирішити» змусити тіло стрибнути. Без згоди. Без причини.

Скільки людей це відчувають?

Більше, ніж ви думаєте. У дослідженні, проведеному у Флоридському державному університеті психологинею Дженніфер Геймс, приблизно третина з 431 учасника зізналася, що переживала подібне. Інші дослідження вказують на те, що понад половина людей стикалися хоча б з елементами цього феномену.

Тобто це не рідкісний розлад і не ознака психічного захворювання. Це — частина звичайного людського досвіду.

Чому це відбувається?

Однозначної відповіді поки немає. Але є кілька цікавих версій.

Цікавість до крайнощів. Можливо, це просто прояв нашої природної допитливості. Ми дивимось фільми жахів, щоб безпечно пережити екстремальні ситуації. У дитинстві тягнемо руку до гарячої плити, коли нам кажуть «не чіпай». Встромляємо пальці в розетку, хоча знаємо, що це небезпечно. Може, і стоячи на краю, частина нашого розуму просто питає: «А як це — зробити один крок?» Не тому, що хоче цього. А тому, що відповідь на це питання ми ніколи не отримаємо — і саме це інтригує. Хвороблива, але цілком людська цікавість.

Інстинкт самозбереження, який ми неправильно читаємо. Геймс та її колеги запропонували іншу версію. Можливо, стоячи на краю, ми відчуваємо природний страх падіння. Інстинкт самозбереження спрацьовує: мозок моделює небезпеку, змушує нас уявити найгірший сценарій і відійти від краю. Але наша свідомість неправильно інтерпретує цю реакцію. Замість «я відійшов, бо боявся впасти» ми думаємо: «я відійшов, бо хотів стрибнути». Тобто нав'язлива думка — це, можливо, перевернутий інстинкт виживання.

Запаморочення від свободи. Філософи-екзистенціалісти дивилися на це зовсім інакше. Серен К'єркеґор писав: «Тривога — це запаморочення від свободи». А Жан-Поль Сартр описував подібний досвід у праці «Буття і ніщо», називаючи його «запамороченням можливості».

Їхня думка така: у кожну мить життя ми маємо свободу зробити що завгодно — в тому числі жахливе. І ніхто, крім нас, не несе за це відповідальності. Сартр навіть стверджував: «Людина приречена бути вільною — бо, потрапивши у цей світ, вона відповідає за все, що робить».

Стоячи на краю, ми відчуваємо цю свободу особливо гостро. Життя чи смерть — один крок. І вибір тільки наш. Саме від цього усвідомлення паморочиться в голові.

А може, навпаки — ми зовсім не вільні?

Є й протилежний погляд, і він, мабуть, найтривожніший.

У звичайних умовах ми втішаємо себе ілюзією контролю. Ми вважаємо, що наші думки — це наш свідомий вибір, а наші імпульси — під наглядом. Але коли з нізвідки виникає думка «а стрибни» — ми раптом розуміємо: ми не обираємо, що думати. Думки просто з'являються. Ми не знаємо, звідки вони приходять. Ми не контролюємо їх до моменту, поки вони вже не опинилися у свідомості.

І тоді виникає питання, від якого мурашки по шкірі: якщо частина мене змогла подумати про стрибок — чи може інша частина колись діяти відповідно? Навіть якщо я ніколи цього не зроблю — саме питання лякає.

Голос, який наш — і не наш водночас

Досліджень «поклику безодні» поки небагато. Чіткого пояснення — ще менше. Але, можливо, справжня безодня — не під ногами. Вона всередині нас. Це прогалина між тим, що ми знаємо про себе, і тим, чого не знаємо. Між тим, що ми контролюємо, і тим, що нам лише здається підконтрольним.

Одного разу почувши цей поклик, ми залишаємося з дивним відлунням голосу, який точно наш — але водночас зовсім не наш.

І, можливо, саме в цьому — одне з найчесніших запитань, які варто собі поставити: наскільки добре я насправді себе знаю?

Література:

• Hames, J. L., Ribeiro, J. D., Smith, A. R., & Joiner, T. E. (2012). An urge to jump affirms the urge to live: An empirical examination of the high place phenomenon. Journal of Affective Disorders, 136(3), 1114–1120. (Емпіричне дослідження феномену висоти: автори доводять, що бажання стрибнути з висоти частіше пов'язане з підвищеною чутливістю до тривожних сигналів, а не із суїцидальними намірами.)
• К'єркеґор, С. (1993). Поняття страху // Страх і трепет. М.: Республика. (Філософський трактат, у якому К'єркеґор аналізує тривогу як фундаментальне переживання, що виникає внаслідок усвідомлення людиною власної свободи вибору.)
• Сартр, Ж.-П. (2000). Буття і ніщо: Досвід феноменологічної онтології. М.: Республика. (Основна праця екзистенціалізму, де Сартр описує «запаморочення можливості» та розглядає тривогу як невід'ємний супутник людської свободи й відповідальності.)