Люблю “хуліганів”

Люблю “хуліганів”. У своїй практиці я зустрічала їх багато. Маленькі хлопчики й дівчата, які билися, кусалися, крали, прогулювали школу і робили все те, за що дорослі зазвичай кажуть: — Погана дитина. За ними стояла історія, яку требо було почути. Прислушавшись чулась, біль, самотність, страх, приниження, бажання уваги.

Особливо запам’ятався один. ВЕЛИКИЙ ХУЛІГАНІЩЕ. Його сварили на кожному кроці, били та соромили. Коли він сидів у кабінеті, я просила назвати щось хороше про себе. Він довго мовчав. — "Нічого хорошего в мені не має". Звічало, як висновок всього що він думав та знав про себе.

Терапія росширила його розуміння себе. Познайомила з тими сторонами, які залишались для багатьох в тині. Розмови з батьками, привели до зміни форми виховання. Закінчилось літо, він пішов до школи. Вже не як ВЕЛИКИЙ ХУЛІГАН, а як хлопчик якій любить грати в компьтерні ігри та добре співає.

Він не став янголом, іноді залишаючи не зручним бісенням для суспільства. Але в житті, цього не потрібно. Бо "хороши", янгалята для суспільства, виростають та йдеть в терапію лікувата шрами на спині. Там де повинні бути були крила, зазвичай біль. Но це вже зовсім інша історія