Дитячі травми і токсичні стосунки: чому ми обираємо тих, хто робить нам боляче?

Стаття | Стосунки чоловіка і жінки

Є один гіркий парадокс, про який рідко говорять вголос. Люди, які виросли в холодних, жорстоких або байдужих сім'ях, мають значно більше шансів опинитися в таких самих стосунках у дорослому житті. Здавалося б, хто, як не вони, повинні за кілометр відчувати небезпеку і тікати від неї? Але все працює рівно навпаки.

Наші перші нездорові зв'язки з близькими дорослими не застерігають нас від майбутнього болю — вони, наче невидимий магніт, тягнуть нас відтворювати знайомі сценарії знову і знову. Справжня ціна нещасливого дитинства не обмежується тими роками, коли ми були маленькими. Вона проявляється потім — у несвідомому потягу до людей і ситуацій, що болісно нагадують те, від чого ми колись страждали. Ми, як і всі інші, хочемо, щоб кохання привело нас додому. Просто для нас дім був місцем горя.

Чому діти терплять

Зрозуміти, чому діти миряться з поганим ставленням, нескладно. Вони народжуються абсолютно безпорадними. Не можуть втекти. Не можуть захиститися. Не можуть навіть тверезо оцінити те, що відбувається навколо. Єдине, що їм залишається — пристосуватися. А пристосуватися на практиці означає навчитися не помічати, наскільки все погано. Розвинути справжню майстерність у тому, щоб не реагувати на жорстокість і нехтування.

Діти в несприятливих умовах стають віртуозами у мистецтві відводити погляд, «відключатися» від реальності й применшувати значення речей. Так, тато постійно кричить. Але ж по телевізору є цікаві мультики, а вранці можна піти в садок і залізти на велике дерево — уявити, що це маленький будиночок. І так, мама буває злою й насміхається, але що тут такого? Це просто так є. Як дощ за вікном або купа домашнього завдання. Нічого особливого.

І, звісно ж, якщо щось іде не так — дитина впевнена, що це напевно тому, що вона сама щось зробила не так.

Щедрість, яка руйнує

Діти, з якими погано поводяться, схильні бути напрочуд великодушними до своїх кривдників. Вони несвідомо вибудовують цілу систему виправдань. «Мама не зла — вона просто втомилася». «Тато не жорстокий — він суворий, бо хоче як краще». Визнати, що найближча людина у світі просто жорстока без причини — це занадто страшно для дитячої психіки. Значно легше повірити, що батьки суворі, але справедливі, ніж у те, що вони бувають невиправдано ворожими.

Іншими словами, нещасливе дитинство навчає нас одній головній навичці — терпіти жорстокість і знаходити їй виправдання. Той внутрішній механізм, який у здорових умовах допомагає людині відштовхувати те, що їй шкодить, у нас просто не розвинувся. Або атрофувався. Щоб вижити поруч із людьми, які нас ранили, нам довелося втратити здатність відрізняти, де нам добре, а де — ні. Бо якби ми це бачили ясно — нам довелося б визнати, що ми провели вісімнадцять років поруч із тими, хто нас калічив.

Сліпота, яка залишається з нами

І от ми виростаємо. Що це означає для нашого дорослого життя? Ми катастрофічно погано розпізнаємо момент, коли партнер переступає межу між звичайними людськими недоліками і справжнім егоїзмом. Нам просто не спадає на думку запитати себе: чому я за все плачу? Чому він ніколи не тримає обіцянок? Чому її друзі завжди важливіші за мене? Чому будь-яка моя скарга зустрічає стіну агресії?

Замість цього ми робимо те, що звикли робити з дитинства — підлаштовуємося і вигадуємо пояснення. «Він хороший, просто зараз важкий період». «Вона чудова, але на роботі стрес». «Він різкий, але ж у нього було складне дитинство — я його розумію».

Будь-що, аби тільки не визнати простішу й болючішу правду: поруч із нами — людина, якій байдуже.

Це не слабкість

І ось що я хотіла б сказати тим, хто впізнав себе в цих рядках: не треба ще й соромитися своєї терпимості. Ми не повинні додавати до зради самих себе ще й сором за власну м'якість. Це не слабкість характеру. Це стратегія виживання з дитинства, яка колись мала глибокий сенс — там, де іншого виходу просто не було. Біда в тому, що вона продовжує працювати зараз, коли вихід давно є, — і тихо руйнує наше сьогодення.

Подивитися чужими очима

Один із найпростіших способів прокинутися — подивитися на свою ситуацію так, ніби це ситуація іншої людини. Уявіть, що ваша подруга Оксана приходить до вас за порадою і розповідає про свої стосунки. А вони — точнісінько такі, як ваші. Що б ви їй сказали?

Через такий погляд часто приходить болісне, але визвольне прозріння: те, що ми роками вважали ознакою «складного характеру» партнера, насправді є чимось набагато простішим — ознакою того, що пора йти.

Але навіть це усвідомлення буде лише тимчасовим полегшенням, якщо ми не зрозуміємо глибшу річ: наш внутрішній захист від руйнівних стосунків ослаблений через конкретну дитячу історію. І з цим можна працювати — з допомогою психолога, через книги, через чесні розмови з людьми, яким довіряємо.

Наше раннє страждання не повинно прирікати нас на ще більший біль. Навпаки — саме воно дає нам особливе право на ніжність, доброту і спокій. І першим кроком до цього є тихий, але рішучий дозвіл собі визнати: я заслуговую на інше.

Література:

  • Bowlby, J. (1988). A Secure Base: Parent-Child Attachment and Healthy Human Development. London: Routledge. (Класична праця про теорію прив'язаності — пояснює, як ранні стосунки з батьками формують моделі поведінки в дорослих стосунках.)
  • Miller, A. (1981). The Drama of the Gifted Child: The Search for the True Self. Basic Books. (Глибоке дослідження того, як діти пристосовуються до потреб батьків, втрачаючи власне «Я», та як це впливає на доросле життя.)