Контрперенесення: як розпізнати емоції до клієнта і використати їх правильно

Стаття | Психотерапія

Чи варто боятися своїх почуттів до клієнта? Коли я вперше почула про контрперенесення (контртрансфер) ще у студентські роки, коли тільки знайомилася з психологією, воно здавалося мені чимось небезпечним. Я думала: «Оце мої емоції до клієнта — це ж проблема, яку треба негайно придушити». Мовляв, якщо я відчуваю щось сильне — роздратування, симпатію чи навіть нудьгу, — то це заважатиме роботі, і я маю стати якомога нейтральнішою. Здавалося, що справжній психотерапевт мусить бути майже як порожня дошка, без власних реакцій. Але з часом я зрозуміла: це не так. Це була моя власна тривога, мій страх бути неідеальною. А насправді контрперенесення — це просто частина нас, людей, які допомагають іншим.

За визначенням з психології, контрперенесення — це несвідомі (а іноді й свідомі) реакції психотерапевта на клієнта та на те, що клієнт переносить на нього. А перенесення — це коли клієнт проектує на спеціаліста почуття, які колись мав до важливих людей у своєму житті, наприклад, до батьків.

Які бувають складні форми контрперенесення

Є реакції, які дійсно можуть ускладнити роботу, якщо їх не помітити. Наприклад, коли психотерапевт починає втрачати інтерес: клієнт говорить, а ти ловиш себе на думці, що нудьгуєш, не можеш зосередитися чи навіть забуваєш, про що йшлося хвилину тому. Це ніби відвертання від людини.

Інший варіант — коли емоції надто сильні: дуже хочеться врятувати клієнта, дати пораду, виправити все за нього. Емпатія ніби блокується, і замість того, щоб просто бути поруч, ми кидаємося діяти. А ще бувають несвідомі повторення: клієнт розповідає, як у дитинстві його ігнорували, а психотерапевт раптом пропускає сесію чи забуває про важливу деталь. Це ніби ми самі відтворюємо той самий болючий сценарій, навіть не усвідомлюючи цього.

Чому я змінила думку

Згодом я прочитала думку фахівців, які наголошують: ми надто часто говоримо тільки про те, як керувати контрперенесенням, і забуваємо, що його можна використовувати. Бо контрперенесення — це не завжди шкода. Це інформація. Він показує, що відбувається між нами та клієнтом тут і зараз. Якщо ми ставимося до нього з цікавістю, а не зі страхом, він стає цінним інструментом.

Коли ми вважаємо свої реакції поганими, то можемо просто не помічать їх. Ми переконуємо себе: «Ні, у мене все гаразд, нічого такого немає». А насправді щось є, і воно впливає на процес. Я бачила це навіть у досвідчених колег: коли їм вказуєш на можливе контрперенесення, іноді чуєш: «Та я так працюю двадцять років». І це сумно, бо навіть якщо щось робиться довго — це не означає, що це робиться корисно для терапії.

Контрперенесення як дані про нас і про клієнта

Уявіть: ви відчуваєте симпатію чи навіть потяг до клієнта. Це класичний приклад, який лякає багатьох. Але замість думки «О ні, це жахливо!» можна сказати собі: «Цікаво, чому саме зараз я це відчуваю? Що це говорить про клієнта чи про мене?» Це не означає, що треба діяти за цими почуттями — ні в якому разі. Але визнати їх — це вже крок до того, щоб вони не керували нами потайки.

Контрперенесення проявляється постійно: у думках, у тілі, у мовчанні, у жестах. Навіть відсутність емоцій — це теж контрперенесення. І воно не є поганим за своєю природою. Воно просто існує як частина терапевтичного поля.

Як мова впливає на наше ставлення

Іноді достатньо змінити одне речення. Замість того, щоб питати колегу: «А чи є тут контрперенесення?» (що ніби натякає на можливість його відсутності), краще сказати: «Давай подивимося, що тут може бути з контрперенесенням». Це одразу відкриває простір для дослідження, а не для захисту власної компетентності.

Людяність як сила

Найголовніше, що я винесла для себе: контрперенесення підтверджує, що ми живі. Ми не порожні дошки. Ми люди, які сидять навпроти інших людей. І наші реакції — це не слабкість, а частина того, що робить процес справжнім. Коли ми намагаємося позбутися всіх своїх почуттів, ми просто обманюємо себе. А коли приймаємо їх з цікавістю — отримуємо більше розуміння і для клієнта, і для себе.

Мені цікаво, як ви ставитеся до цього. Чи лякало вас колись те, що ви відчуваєте під час роботи? Чи навпаки — допомагало? Подумати про це варто, бо саме тут, у наших власних реакціях, часто ховається щось дуже важливе.