Чому психологи відчувають самотність у професії?

Я часто задумуюся над тим, як багато ми, психотерапевти, носимо в собі. День за днем ми слухаємо історії людей — часом такі важкі, що вони залишають глибокий слід у душі. При цьому ми рідко маємо можливість по-справжньому поділитися власним болем. Це не скарга, а професійне спостереження, яке викликає сум. І я точно знаю, що не одна у цих роздумах.

Таємниця, яка відокремлює

Конфіденційність — це фундамент нашої роботи. Без неї неможливо побудувати довіру, а без довіри не відбуваються терапевтичні зміни. Але ця ж таємниця створює невидиму стіну. Ми зберігаємо імена, історії та травми, про які ніхто інший ніколи не дізнається. Навіть у межах супервізій чи інтервізійних груп ми ретельно обираємо формулювання, щоб не порушити етичні кордони.

Іноді здається, що цей тягар просто накопичується всередині. Бракує простору, де можна було б просто «видихнути» все пережите. Це не про розголошення чужих таємниць — це про право терапевта бути почутим у своїй людяності.

Коли колеги стають суперниками

Я неодноразово спостерігала це у професійних спільнотах: хтось ніби ненароком кидає фразу: «Ну, всі ж знають, що з таким діагнозом так не працюють». Це не завжди пряма атака, але такий коментар б’є у вразливе місце. Виникає відчуття, що ти постійно маєш доводити свою професійну спроможність.

У такі моменти фахівці обирають різні стратегії захисту:

• Замикання: терапевти мовчать, щоб не виказати свою невпевненість чи помилку.
• Гіперкомпенсація: демонстрація надмірної впевненості, яка приховує реальні труднощі.

В обох випадках ми залишаємося наодинці. Якщо професійне середовище забороняє показувати вразливість або визнавати право на помилку, ми втрачаємо можливість бути справжніми у колі своїх.

День, наповнений чужим болем

Більшість нашого часу — це розмови про дефіцити, травми та кризи. Навіть коли клієнти демонструють прогрес, фокус уваги часто залишається на тому, що ще потребує лікування. Це наша робота, але без належного балансу світ починає сприйматися крізь призму страждання.

Ми не просто слухаємо, ми вбираємо емоції. Це явище часто називають вторинною травматизацією. Якщо немає противаги у вигляді радості, творчості чи простого людського спілкування, емоції починають «застрягати». Коли людина закривається від болю, вона мимоволі закривається і від радості, що робить професійну самотність ще глибшою.

Міф про «готового» психотерапевта

Під час навчання здається, що диплом дає певний імунітет, ніби психологічне здоров’я — це фіксований результат, якого можна досягти раз і назавжди. Але це ілюзія. Ми — такі ж люди. У нас бувають особисті кризи, сумніви та втрати. Професійна роль не скасовує людської природи.

Досі поширена деструктивна думка: «Спочатку повністю розберися з собою, а потім допомагай іншим». Через це зізнання у тому, що «мені важко» або «ця тема мене зачіпає», іноді сприймається як ознака слабкості. Насправді ж визнання власної обмеженості — це ознака високого професіоналізму, а не профнепридатності.

Що можна змінити

Я вірю, що ми здатні трансформувати культуру нашої професії, починаючи з маленьких кроків:

• Створення безпечних просторів: на супервізіях варто приділяти увагу не лише технікам, а й емоційному стану терапевта. Фраза «мені було важко на цій сесії» має зустрічати підтримку, а не оцінку.
• Людяне лідерство: керівники центрів та навчальних програм мають право на вразливість. Прохання про допомогу з боку старшого колеги легітимізує таке ж право для новачків.
• Горизонтальна підтримка: бути тими, з ким можна не лише фахово дискутувати, а й просто мовчати чи сміятися.

Я мрію про середовище, де ми ставимося до себе так само дбайливо та терпляче, як до своїх клієнтів. Самотність у нашій професії не повинна бути нормою. Якщо ви відчуваєте подібне — пам’ятайте, ви не одні. Наше право на вразливість — це те, що робить нас живими терапевтами.