Чи може психолог спеціалізуватися на особистому досвіді: за і проти

Стаття | Психотерапія

Коли я спілкуюся з колегами-психотерапевтами про вибір спеціалізації, часто чую одне й те саме запитання: «Я хочу працювати з людьми, які переживають те саме, що й я колись пережила. Але чи це нормально? Чи не заважатиме мій особистий досвід?» Це запитання звучить так часто, бо воно торкається глибокого місця — де переплітаються наші власні рани, бажання допомагати й страх професійної помилки.

Я сама неодноразово стояла перед цим вибором. І щоразу переконувалася: особистий досвід не дискваліфікує нас автоматично. Навпаки — іноді він стає найбільшою силою. Але рішення потребує граничної чесності із собою. Тому варто зважити кілька критичних аспектів, перш ніж зробити власну травму чи досвід темою спеціалізації.

Чому ми взагалі вагаємося?

Багато хто боїться, що особистий зв’язок заважатиме залишатися об’єктивною, що власні емоції затуманять погляд на клієнта (ризик контрпереносу). Або що ми несвідомо шукатимемо в роботі власне зцілення. Усі ці побоювання мають підстави, проте вони не є вироком, а радше зоною для супервізії.

Особисте переживання може бути трьох типів:

Хтось близький пройшов через це (наприклад, досвід життя в дисфункційній родині).
Ви самі колись пережили це, але вже маєте стійку ремісію або інтегрований досвід.
Ви перебуваєте в епіцентрі подібного процесу прямо зараз.

Останній варіант потребує особливої обережності, оскільки ризик вторинної травматизації терапевта є надто високим.

Що спонукає тебе обрати саме цю тему?

Це перше й найважливіше запитання. Якщо головна причина — завершити власну терапію за рахунок клієнтів, варто зупинитися. Але якщо ви відчуваєте: «Я хочу, щоб інші не почувалися так самотньо», — це здорова професійна мотивація. Головним рушієм має бути бажання зробити шлях іншої людини менш самотнім, а не спроба «врятувати себе» в минулому.

Як ти реагуєш на схожі історії?

Якщо згадка про цю тему викликає сильний фізичний дискомфорт — прискорене серцебиття, заціпеніння або дисоціацію — можливо, рана ще занадто свіжа. Вам потрібен власний ресурс, а не додаткове навантаження. Професійна придатність у цьому контексті визначається здатністю витримати емоції клієнта, не даючи власним спогадам перехопити керування сесією.

Які автоматичні думки в тебе виникають?

У всіх нас є стереотипи. Наприклад, терапевт, що подолав депресію, може несвідомо думати: «Я ж впоралася, чому він не може просто взяти себе в руки?». Важливо відстежувати ці когнітивні упередження. Чи можете ви подивитися на ситуацію клієнта свіжим поглядом, не нав’язуючи йому власну стратегію подолання?

Чи готова ти до того, що шлях клієнта буде іншим?

Те, що допомогло вам, може не підійти іншій людині. Якщо ви внутрішньо прив’язані до «єдиного правильного» сценарію одужання, це заважатиме терапевтичному альянсу. Клієнт має право на свій темп і свої помилки, навіть якщо вони відрізняються від вашого успішного досвіду.

Як ти витримаєш, якщо клієнт не покращиться?

Коли ми працюємо з «рідною» темою, відсутність прогресу у клієнта може сприйматися як особиста поразка. Запитайте себе: чи не почуватимуся я винною або «зламаною» знову? Якщо відповідь ствердна — це прямий сигнал до роботи з супервізором.

Чи буде твій досвід цінним для клієнтів?

Для багатьох фраза «я розумію, про що ви, бо була там» — це перший крок до довіри. Терапевтичне саморозкриття має бути дозованим і слугувати виключно інтересам клієнта. Коли воно доречне, це стає потужним інструментом валідації почуттів іншої людини.

Що рухає тобою — надія чи гнів?

Гнів на несправедливість чи систему — це паливо, але на ньому далеко не заїдеш. За кермом терапевтичного процесу має бути надія та професійна стійкість. Гнів може бути лише пасажиром, який підказує, де порушуються кордони клієнта.

Ти не мусиш обирати спеціалізацію назавжди

Спеціалізація — це не «штамп у паспорті», а актуальний фокус вашої професійної цікавості. Ви маєте повне право змінювати вектор діяльності залежно від власної еволюції. Ми потрібні клієнтам саме такими — живими, чутливими й чесними.