Завершення психотерапії: коли і чому клієнти йдуть без «випускного»

Коли я тільки починала працювати психотерапевткою, мені здавалося, що все має бути просто: клієнт приходить з певними труднощами, ми разом працюємо, він досягає своїх цілей, і одного дня ми прощаємося на позитивній ноті — з відчуттям завершеності й вдячності. Або, в гіршому випадку, людина просто не готова до змін і йде. Інших варіантів, здавалося, не існувало.

Але реальність швидко показала інше. Більшість зустрічей закінчуються зовсім не так, як у підручниках. І довгий час я через це відчувала сором: якщо клієнт іде не «випускником», значить, я щось зробила не так. Згодом я зрозуміла — я не одна така. Багато колег носять той самий тягар. Тож сьогодні хочу поділитися тим, що допомогло мені подивитися на це по-іншому. Можливо, це допоможе й вам зняти зайву напругу.

Чому слово «термінація» звучить так різко?

Мене завжди бентежило слово «термінація». Воно звучить як щось остаточне й холодне. Ніби ми розриваємо контракт, а не завершуємо важливі стосунки. У близьких стосунках ми ж не кажемо «я термінував свій шлюб». Чому ж у психотерапії це вважається нормою? Мені здається, намагаючись бути надто професійними, ми стаємо відстороненими. Краще говорити простіше: завершення, закінчення роботи або прощання.

Ідеальне завершення: красиво, але рідко

Звісно, буває й так: клієнт досягає всіх поставлених цілей, ми разом помічаємо стійкі зміни, проводимо одну-дві заключні зустрічі, рефлексуємо над пройденим шляхом, плануємо підтримку результату і прощаємося. Це справді золотий стандарт.

Але в моїй практиці таке траплялося лише кілька разів. Набагато частіше ми досягаємо первинних цілей, а клієнт каже: «Тепер я хочу попрацювати над чимось іншим». І це абсолютно нормально — ми просто формулюємо нові запити й рухаємося далі. Психотерапія не обов'язково має закінчуватися раз і назавжди, як курс антибіотиків; вона може бути процесом, що супроводжує людину на різних етапах життя.

А якщо все набагато простіше?

Найчастіше причина закінчення роботи — це не глибокий опір чи психологічна драма, а звичайні життєві обставини:

• Переїзд: Раніше, коли я працювала очно, це було однією з найпоширеніших причин. Зараз онлайн-формат дає більше свободи, але не завжди — юридичні аспекти та ліцензії психотерапевта часто прив’язані до певних регіонів.
• Фінансові пріоритети: Втрата роботи, зміна страхового плану або свідоме рішення інвестувати кошти в навчання чи житло. Іноді людина відчуває достатню стабільність і хоче спрямувати ресурс в інше русло.
• Зміна запиту: Буває, ми починаємо з однієї теми, а згодом виявляється потреба у фахівцеві вузького профілю — наприклад, для роботи з адикціями або специфічною травмою. У такому разі перенаправлення до колеги є ознакою професійності, а не невдачі.
• Відсутність терапевтичного альянсу: Ми можемо просто не підходити одне одному за стилем роботи, темпераментом чи світоглядом. Краще визнати це на початку й порадити іншого фахівця.

Коли клієнт просто зникає

Останнім часом про явища «гостінгу» в терапії говорять частіше, хоча це не новина. Клієнт скасовує зустріч і більше не виходить на зв'язок. Я навчилася не сприймати це як особисту поразку. У більшості випадків людина просто відчуває: «Мені зараз достатньо того, що я отримав». І вона не вважає за потрібне повертатися з поясненнями. Це клієнтське право — розпоряджатися своїм часом і завершенням процесу.

Звісно, іноді за зникненням стоїть унікання складних почуттів, які піднялися в терапії. Але навіть тоді соромити клієнта за таку стратегію адаптації не варто. Це його актуальний спосіб справлятися зі світом.

Коли зустрічі стають нерегулярними

Якщо людина постійно скасовує або пропускає сесії, це часто є сигналом, що пріоритети змінилися. У таких випадках я пропоную відверту розмову: чи є робота все ще актуальною? Часто після цього клієнт або приймає рішення завершити процес, або, навпаки, повертається до стабільного графіка з новою мотивацією.

Обмеження ззовні

Існують формати з чіткими межами: страхова медицина з лімітованою кількістю сесій, робота в межах навчального року або кризових центрів. Навіть якщо процес трансформації в розпалі, ми змушені прощатися. Це зовнішня реальність, яку ми маємо враховувати в терапевтичному плані.

Мій досвід по той бік

Як клієнтка я працювала з шістьма різними фахівцями. Три досвіди були надзвичайно цінними й завершилися екологічно — з відчуттям вдячності. А три інші були болючими. У підлітковому віці я просто відмовилася йти до фахівця, який поводився некоректно. В іншому випадку я завершила роботу, подавши скаргу через етичні порушення. Були й фінансові причини. Я була і тією, хто йшов красиво, і тією, хто обривав контакти різко. Цей досвід допомагає мені краще розуміти моїх клієнтів зараз.

Знімаємо сором і провину

Раніше я картала себе за «неідеальні» завершення. Тепер я дивлюся на це з професійною цікавістю: що саме сталося в житті людини? Можливо, терапія виконала свою роль на цьому етапі, навіть якщо ми не встигли поставити фінальну крапку за підручником. Це звільняє фахівця від сорому, а клієнта — від тиску обов'язку «завершити красиво».

Якщо ви психотерапевт — дозвольте собі бачити за завершенням життя клієнта, а не лише свою професійну оцінку. Якщо ви клієнт і відчуваєте потребу піти — знайте, що ви маєте на це право. Завершення — це не вирок і не крах, а просто перехід до наступного етапу.

Література:

• Мазур О. Завершення в психотерапії. Навчальний посібник. Київ: Видавництво Oldi+, 2025. (Аналіз завершальної фази терапії як окремого психологічного процесу).